Читати книгу - "Американські боги"

Наступний його фокус був іще безглуздішим: перетворення однієї монетки в іншу, але з використанням двох однакових четвертаків. По ходу фокуса він показував та ховав кожен четвертак по черзі. Спочатку одна монетка була на виду, затиснута між вказівним і середнім пальцями, а іншу він тримав захованою горизонтально за вигином великого. Він підняв руку до обличчя і дмухнув у кулак: при цьому опустив видимий четвертак у долоню і затис у класичній позиції, а на його місце витягнув двома пальцями інший. Виглядало так, ніби підносив руку до рота, дмухав на неї і опускав її, весь цей час тримаючи та показуючи один і той самий четвертак.

Тінь повторював цей фокус знову і знову.

Цікаво, чи збираються його вбити, задумався він, і рука здригнулася — трішечки, але достатньо, щоб один четвертак випав з його пальців і покотився по зеленому сукну з підпалинами, яким був обтягнутий столик.

І тоді Тінь зрозумів, що не може більше відволікатись на фокуси. Він заховав четвертаки у кишеню, дістав срібний долар з профілем Свободи, що дала йому Опівнічна Зоря, міцно стис його в кулаці і став чекати.

Коли його годинник показував третю ранку, вони повернулися і почали допит. Двоє з прилизаним чорним волоссям, у темних костюмах і лакованих чорних туфлях. Точно як секретні агенти. Один мав квадратну щелепу, розкішне волосся, широкі плечі — напевно, він грав у регбі за шкільну команду, — і обгризені нігті, інший був із залисинами, носив круглі окуляри в срібній оправі та акуратний манікюр. Вони виглядали абсолютно несхожими, але Тінь не міг не підозрювати, що на якомусь рівні (клітинному?) вони однаковісінькі. Вони стали обабіч столика і виразно подивилися на нього.

— Як давно ви працюєте на Карґо, шановний? — спитав один із них.

— Не розумію, про що ви, — відповів Тінь.

— Він називає себе Середою. Ґрімніром. Всебатьком. Старий. Вас із ним бачили.

— Я працюю на нього третій день.

— Не кажіть нам неправди, — сказав агент в окулярах.

— Добре. Не буду. Але сьогодні все одно третій день.

Широкоплечий нахилився, стис Тіневе вухо двома пальцями і викрутив. Біль був неймовірний.

— Ми попереджали, шановний, що не слід казати нам неправди, — з ніжним докором сказав він і відпустив.

У кожного з агентів було видно кобуру під піджаком. Тінь вирішив не давати здачі. Він уявив, що знову в тюрмі. Сиди тихенько, повторював собі Тінь. Кажи їм тільки те, що вони і так знають. Нічого не запитуй.

— Ви знаєтеся з небезпечними людьми. І можете сильно прислужитися країні, якщо дасте свідчення, — агент в окулярах лагідно всміхнувся, ніби хотів ще сказати: «Слухай мене, я хороший коп».

— Зрозуміло, — відповів Тінь.

— А якщо ви не хочете нам допомагати, — втрутився інший, з квадратною щелепою, — ми вам покажемо, якими ми буваємо, коли нас не радують.

Він знову нахилився до Тіні і вдарив його кулаком у живіт. Це були не тортури, подумав Тінь, просто знак оклику у фразі «а я — поганий коп!». Тінь знудило від болю.

— Я хочу вас порадувати, — промовив він, як тільки зміг заговорити.

— Ми всього лише пропонуємо співпрацю, шановний.

— А чи можу я запитати... — Тінь затнувся, бо згадав: «нічого не запитуй». Але було вже пізно, слова прозвучали. — Чи можу я запитати, з ким мені доведеться співпрацювати?

— Хочете, щоб ми назвалися? — здивувався широкоплечий. — Ви, певно, несповна розуму.

— Ні, він має рацію. Йому, можливо, легше буде до нас звертатися, — промовив агент в окулярах. А тоді поглянув на Тінь і усміхнувся на всі тридцять два, як у рекламі зубної пасти: — Доброго вечора. Приємно з вами познайомитися, моє прізвище Камінь. А мого колегу звати пан Дуб.

— Взагалі-то мене цікавить, з якої ви установи. ЦРУ? ФБР?

— Ох, шановний, — похитав головою Камінь, — якби ж це було так просто. В наші часи вже не буває так просто. Не так просто, розумієте?

— Державні установи, недержавні установи, третій сектор... — сумно сказав Дуб, — тепер уже все перемішалося.

— Але я можу вас запевнити, — Камінь показав чергову широченну посмішку, — що ви співпрацюватимете з направду хорошими хлопцями. Ви голодні? Ось вам подарунок, — він дістав із внутрішньої кишені піджака «Снікерс».

— Дякую, — сказав Тінь, розпакував шоколадку і з’їв.

— Я думаю, ви не проти були б чимось запити. Кави? Пива?

— Води, будь ласка, — попросив Тінь.

Камінь підійшов до дверей і постукав. Двері прочинилися, Камінь щось сказав охоронцеві, той кивнув і повернувся за хвилину, тримаючи в руках пластикову скляночку з холодною водою.

— ЦРУ, — мовив Дуб і сумливо похитав головою. — Ще ті придурки. Гей, Каменюко, а ти чув новий анекдот про них? То слухай: як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?

— Не знаю, — сказав Камінь. — Як це взагалі можна довести?

— Його все-таки вбили, чи не так?

Обидва засміялися.

— Вам уже краще, шановний? — запитав Камінь.

— Певно, що так.

— Чому б тоді вам не розповісти, що сталося того вечора?

— Всякі туристичні штучки. Ходили на екскурсію в Дому-на-Скелі. Вибралися повечеряти. Решту ви знаєте.

Камінь тяжко зітхнув. Дуб похитав головою, ніби розчаровано, і вдарив носаком черевика по Тіневому коліну. Біль був нестерпним. Потім Дуб повільно вдавив кулак у спину в’язня, якраз над ниркою, і провернув. У порівнянні з цим відчуттям біль у коліні був не таким вже й нестерпним.

Я більший за них oбox, я їх подужаю, думав Тінь. Але у них була зброя, і навіть якщо — якимось чином — йому вдасться їх убити чи знешкодити, він все одно залишиться замкнений із ними у цій камері. Але у нього буде пістолет. У нього буде два пістолети. Ні.

Дуб не чіпав обличчя Тіні. Не залишав слідів. Не завдавав невправної шкоди — тільки удари кулаком чи ногою по тулубу або колінах. Це було дуже боляче, і Тінь міцно стискав долар зі Свободою в руці, і чекав, поки це все закінчиться.

І