Читати книгу - "Діалоги"

class="sup">{197}, будемо зайняті ділом, не перестанемо трудитися задля спільного добра, допомагатимемо кожному, навіть неприятелеві, — рук не опускатимемо. Це ми, хто жодному віку не даємо відпочинку і, словами того найкрасномовнішого мужа, — ми й під шолом сивину беремо{198}. Ми — це ті, для кого до самої смерті немає нічого дозвільного, ба й сама смерть, якщо дозволяють обставини, — не є чимось дозвільним». То що ж, перебуваючи в таборі Зенона, переказуєш розпорядження Епікура? Якщо вже відступаєш від своїх засад, то краще вже явно перебігати з табору в табір{199}, аніж, ховаючися, зраджувати. Ось що наразі відповім тобі: «Чи хочеш від мене чогось більшого, аніж щоб я був подібним до своїх наставників? Ну що ж, піду не тією дорогою, на яку спровадили мене, а тією, якою повели».

II

А тепер спробую переконати тебе, що я не відхиляюсь від настанов стоїків, як самі вони від своїх не відхилялись (а ще ж: якщо тримаюсь не так їхніх настанов, як самих зразків, то хіба це не найкраще для мене виправдання?). Розділю мої судження на дві частини: по-перше, кожен має змогу з раннього віку повністю віддатися спогляданню{200} правди, дошукуватись належного способу життя й отак жити, одаль від люду; опісля, як ото ветеран, який уже відслужив своє, на схилі віку, передати справу в руки інших, — подібно до весталок{201}, які, стосуючи обов’язки до свого віку, вчаться виконувати різні обряди; вивчившись самі — навчають інших.

III

Якщо я проголошую, що ось ця настанова від стоїків, то це не означає, що ставлю собі закон ні в чому не відхилятися від слова Зенона чи Хрісіппа{202}, — поділяю їхню думку в самій її суті, адже йти лише за кимось одним — годиться для якогось угрупування, а не для сенату. Якби ж то в людській мудрості все вже було досконалим, очевидним і ніщо з її рішень не потребувало змін! А поки що правди шукаємо разом із тими, хто її навчає.

Епікурейці й стоїки, окрім іншого, ще ось у чому розходяться найбільше: різними дорогами провадять до дозвілля. Епікур каже: «Мудрець хай не береться до суспільних справ, хіба щось несподіване зайде». А Зенон: «Хай займається суспільними справами, хіба щось стане на перешкоді». Той простує до дозвілля, виходячи зі своїх засад, а цей — усупереч їм, якщо зайде якась причина. А тих причин буває чимало: держава може бути аж так зіпсована, що й пособити їй годі; так уже забита злом, що всі зусилля мудреця пішли б намарно, тож, не маючи надії бути помічним, він не йде на безглузду жертву; мудрецеві може бракувати або впливу, або сил, суспільство може загалом не сприйняти його; врешті, й здоров’я може завадити: не спустить же він на воду пошарпане бурею судно, не впише немічного до війська, не ступить на дорогу, якщо знатиме наперед, що нею не пройти.

Але також і той, хто ні на що не розтратив іще своїх сил, не побував у життєвих бурях, може втішатися затишком і, не гаючи часу, віддаватися заняттям мудрості, насолоджуватися цілковитим дозвіллям, плекаючи чесноти, адже вдосконалюватись у них можна й у повному, якого ніщо не скаламучує, спокої. Тож обов’язок людини — допомагати людям; якщо є така змога — то багатьом, якщо менша — небагатьом, а ще менша — найближчим; врешті — самому собі. Хто приносить користь іншим, той зайнятий спільним ділом. Так само, хто стає гіршим — шкодить не лише собі, а й усім тим, кому, якби ставав кращим, міг би приносити користь; і навпаки: хто добре собі прислужився — тим самим допомагає іншим: готує для них свою поміч.

IV

Уявімо собі, що є дві держави: одна, велика і в найширшому значенні слова спільна, вміщає у собі богів і людей; у ній не прив’язуємо себе до того чи іншого закутка: межі такої держави не кроком — сонцем вимірюємо. Інша — та, де нам випало народитися: хай це володіння афінян, карфагенців чи іншого якогось міста, що належить не всім, а лиш тим чи тим людям. Є такі, що водночас одній слугують державі й іншій — більшій і меншій; є такі — що лише меншій; є ж і такі — що лише більшій слугують. Тій більшій державі можемо служити й у дозвіллі. І саме в дозвіллі, гадаю, — найкраще. Досліджувати, скажімо, що таке чеснота{203}: щось одне, чи множинне; що людей робить добрими: природа чи заняття наукою; чи всі ті моря й суходоли й все те, що охоплюють моря й суходоли, — це щось одне, єдине, а чи бог розсіяв у просторі безліч подібних тіл; чи матерія, з якої все народжується, — це щось цілісне й неперервне, чи розсіяне й перемішане: тверде — з порожнім; якою є оселя бога; чи він лише споглядає свій витвір, чи ним орудує; чи всесвіт огортає його ззовні, чи, навпаки, увесь він — у тому всесвіті; чи світ незнищенний, чи також і його маємо зараховувати до всього крихкого, дочасного? Чим же подобається богові той, хто вдається до таких-от роздумувань? Певно ж, тим, щоб не залишалося без свідка таке величне його творіння.

V

Кажемо зазвичай, що найвище добро полягає в тому, щоб жити у злагоді з природою. Природа ж народила нас водночас і для споглядання, й для дії. Тепер доведімо правильність попередньо сказаного. Але цього не зробимо, поки кожен не з’ясує для себе, яке прагнення спонукає його до пізнавання невідомого і як то ми квапимося наставляти вухо будь-якій казочці. Бачимо, як люди пускаються в море, наражають себе на чималі труди й небезпеки далеких подорожей, очікуючи лише однієї нагороди — пізнати щось далеке, приховане. Ось що збирає людей на видовища, ось що спонукає їх зазирати у замкові щілини, вивідувати таємниці, відчитувати припорошені віками згортки, слухати про звичаї чужоземних народів.

Природа наділила нас цікавістю: свідома своєї краси й винахідливості, вона створила й нас, щоб було кому озирати усі ті дива, бо ж намарно пішов би увесь її труд, якби така велич, така осяйна чистота, так тонко, з таким блиском випрацюваний твір, що вражає прекрасним розмаїттям, дивився б у ніщо — в пустелю. А щоб ти знав, що вона справді хоче того, щоб усе це ми не лише окидали зором, а й пильно до нього приглядалися, то зваж, яке