Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Сповнений обурення, я спостерігав за тим, як негідники готуються до своєї кривавої розваги ледь не біля порога нашого будинку. Я побіг до П’ятниці та повідомив йому, що вирішив напасти на дикунів раптово й перебити всіх до одного.

Ми навантажилися зброєю – П’ятниця взяв два мушкети й рушницю, а за пояс заткнув один із пістолетів, собі я залишив також два мушкети і мисливську рушницю. Крім того, я запхнув у кишеню флягу з ромом, а П’ятниці дав нести шкіряний мішок із порохом та кулями.

Перед тим як перебратися через частокіл, я суворо наказав йому ані на крок не відходити від мене, не стріляти, нічого не робити без моєї команди й не вимовляти жодного слова, хоч би що сталося.

Вийшовши з будинку, ми повернули праворуч і зробили лісом гак близько милі, щоб обійти затоку й наблизитися до ворога на постріл рушниці непоміченими. Одначе мені спало на думку дещо таке, що похитнуло мою рішучість.

Ні, я не боявся численних ворогів – вони порівняно з нами були майже неозброєні, ба навіть якби я лишився сам, без П’ятниці, то напевне переміг би їх. Але яка причина, запитував я себе, змушує тебе, Робінзоне, йти на вбивство й закривавити руки? Ці люди не заподіяли тобі лиха, а їхні жорстокі звичаї нічим не відрізняються від звичаїв десятків інших племен і народів. Вони не винні в тому, що дотримуються тих самих ритуалів, яких дотримувалися їхні предки в десяти поколіннях. Бог позбавив їх світла розуму, але не мені бути суддею їхніх учинків, і тим більше – виконавцем вироку. І якщо Бог захоче, він сам покарає їх за всі злочини!

Звичайно, П’ятниця мав виправдання: ці люди були його ворогами, він перебував із ними у стані війни і мав право напасти на них. П’ятниця, але не я.

Розділ 40

П’ятниця і його батько

Ця думка так глибоко запала мені в душу, що я вирішив підібратися до дикунів ближче, щоб поглянути на їхній жахливий бенкет, і вже тоді діяти згідно з обставинами й так, як покаже мені Провидіння. Принаймні поки що я не збирався втручатися в будь-що.

З такими думками я продирався лісом, намагаючися рухатись якомога обережніше. П’ятниця йшов за мною. Ми не зупинялись аж до протилежного узлісся, неподалік якого розташувалися дикуни. Тепер нас відокремлював від них лише невеликий перелісок.

Я пошепки покликав свого супутника, вказав йому на величезне дерево, що вивищувалося над усіма верхівками, і звелів спробувати залізти туди, щоб точно розвідати, що поробляють тубільці. П’ятниця послухався й незабаром, повернувшися, повідомив, що з дерева все видно, немов на долоні. Дикуни сидять біля вогню, їдять одного з полонених, а другий, зв’язаний, лежить на піску, очікуючи на свою смерть. Немає сумнівів, що негідники вб’ють і його.

Тут у моїй душі спалахнуло полум’я гніву. А П’ятниця додав: цей бранець явно не належить до жодного тубільського племені, тому що шкіра в нього світла, а обличчя заросло бородою. Вочевидь, він із тих «бородатих людей», про чиє прибуття в ці краї мій супутник уже розповідав мені.

Почувши про бородатого білого чоловіка, я відчув справжній жах. Залізши на нижні гілки дерева, де щойно побував П’ятниця, за допомогою підзорної труби я зміг розгледіти на прибережному піску зв’язану ліанами людину. Це, безсумнівно, був європеєць, хоча дикуни не залишили на ньому жодного клаптика одягу.

За переліском, що відокремлював нас від людожерів, видніло ще одне дуже високе дерево. Звідси до нього було не більше ніж п’ятдесят ярдів. Зробивши невеликий гак, ми могли потайки його дістатись і тоді опинилися б на відстані половини рушничного пострілу від тубільців.

Я насилу стримував лють, яка охопила мене, хоча й розумів, що діяти треба абсолютно спокійно. Відійшовши кроків на тридцять, я обійшов зарості чагарника і, послуговуючись ними як укриттям, дістався другого дерева. Там я сховався за стовбуром і почав спостерігати за дикунами. Від дерева до багаття було не більше, ніж сімдесят ярдів, і я міг розгледіти все докладно.

І відразу ж я збагнув: не можна гаяти жодної хвилини. Дев’ятнадцять людожерів, зібравшись у коло, сиділи біля вогню, а двоє вже прямували до світлошкірого чоловіка, напевне збираючись убити його й оббілувати, як свинячу тушу. В руках одного з них я побачив меч, зроблений з бакаутового дерева. Коли кати схилилися над полоненим, щоб розрізати його пута, я обернувся до П’ятниці, який, наче тінь, ішов за мною, і промовив:

– Пообіцяй, що точно виконуватимеш усе, що я тобі накажу. – Він кивнув у відповідь, і я додав: – Спостерігай за мною й повторюй усе, що я робитиму. І дивись – нічого не проґав!

Тут я опустив рушницю прикладом на землю, і П’ятниця негайно опустив свою, я прицілився в дикунів – і він скинув цівку, ловлячи на мушку людожерів.

– Добре, – мовив я. – Ти готовий?

– Так, – відповів він.

– Ну, якщо так, – вигукнув я, – тоді вогонь!

Тієї самої секунди я вистрілив у натовп дикунів.

Дивно, але П’ятниця виявився щасливішим стрільцем, аніж я: він убив двох, а ще трьох поранив, а я вбив тільки одного, а поранив двох.

Бачили б ви цю картину! Переполох, який зчинився коло багаття, був жахливий. Усі, хто не був поранений або вбитий, скочили зі своїх місць і, волаючи, забігали берегом, не розуміючи, звідки на них упала невідома небезпека.

П’ятниця тим часом не зводив із мене очей, щоб, згідно з наказом, повторювати кожен мій рух. Одразу після першого пострілу я кинув мушкет і схопив мисливську рушницю – і він учинив так само. Я зарядив і націлився – він зробив те саме.

– Чи готовий ти, П’ятнице? – спитав я.

– Так! – відповів він.

– Ну то стріляй! – І ми водночас іще раз вистрілили в на смерть переляканих негідників.

Оскільки наші рушниці були заряджені великим шротом, нам удалося звалити з ніг тільки двох, але шріт, який розлетівся навсібіч, поранив багатьох дикунів, і вони, скривавлені, з зойками та прокльонами кинулися до води й у зарості. Ще троє поранених упали на шляху і повзли, намагаючись сховатися від наших пострілів.

– Тепер, П’ятнице, – закричав я, кидаючи на землю розряджену рушницю й хапаючи готовий до бою мушкет, – за мною!

І з цими словами я вистрибнув із-за дерева і побіг уперед. П’ятниця не відставав ані на крок. Щойно дикуни помітили нас, я заволав нелюдським голосом (до мене приєднався могутній лемент, що вирвався з горлянки мого супутника) і