Читати книгу - "Італійські черевики"

проте не зауважив нічого особливого, що могло статися в той день, коли журнал викинули в море. Я досі пам’ятаю ту дату — 9 травня 1947 року. В останньому записі йшлося про необхідність «якнайшвидше змастити якірний ліфт». І на цьому все. Бортовий журнал не закінчили, а викинули в море. Судно, навантажене деревиною, рухалось тоді з міста Кюбікенборг у далекий Белфаст. Був погідний день, море майже спокійне, ранковий запис сповіщав про південний, південно-східний вітер силою 1 м/с.

Тієї довгої зими я часто думав про напівпорожній бортовий журнал. Мені здавалось, що після великої катастрофи я жив так, наче викинув свій незавершений бортовий журнал у море, а потім і далі продовжував мандрувати між різними портами, не залишаючи після себе і сліду. Той мій маловажливий щоденник, в якому переважно йшлося про зникнення омелюхів та нові болячки моїх хатніх тварин, був нецікавий навіть мені самому. Я вів нотатки, тому що вони були щоденним нагадуванням про моє беззмістовне життя. Я писав про омелюхів, щоби підтвердити існування порожнечі.

Це була зима, сповнена ретроспектив. Раптом мені почали снитись батьки. Часто я прокидався серед ночі з дивними, вже давно втраченими спогадами, які повертались до мене в снах. Я бачив свого батька, що стояв навколішках у нашій крихітній вітальні й, виставляючи своїх олов’яних солдатиків у шеренги, відзначав усі переміщення, що відбувались при Ватерлоо чи при Нарві. Моя мати сиділа в кріслі й з великою ніжністю спостерігала за ним, ні пари з вуст, адже татові ігри з солдатиками відбувались за повної тиші.

Ці забави зміцнювали великий, але тимчасовий мир у нашому домі. У снах я простежував свій страх перед сварками, що спалахували час від часу. Моя мати плакала, а батько жалюгідно намагався зобразити гнів, проклинаючи чергового власника ресторану, що в той момент не давав йому спокою. У своїх снах я поволі повертався до своїх коренів. У душі я здогадувався, що ці сни були сапкою, яка допомагала мені випорпувати з землі загублене.

Однак ця зима закарбується у моїй пам’яті передовсім завдяки здобуткам. Гаррієт подарувала мені доньку, й Аґнес не ненавиділа мене. А ще ця зима була сповнена листів. Я писав їх і отримував відповіді. Вперше за всі ті прожиті на острові дванадцять років Янсонові приїзди мали якийсь сенс. Він і далі вважав мене своїм лікарем і весь час вимагав консультацій щодо своїх вигаданих болячок. Але тепер він привозив мені пошту, й інколи я вручав йому один або два листи.

Першого листа я написав того ж дня, коли повернувся. Сірів світанок, коли я по кризі прийшов додому. Мої тварини здавались голодними, хоча я залишив їм більше ніж достатньо їжі. Нагодувавши їх, я сів за кухонним столом і написав до Аґнес.

«Перепрошую за мій поспішний від’їзд. Мабуть, у всьому винен надмір моїх почуттів після того, як я побачив, скільки страждань тобі завдав. Я хотів ще багато розповісти, а ти, мабуть, хотіла багато про що розпитати. Я повернувся на свій острів. Крига вкрила затоки аж до самих берегів. Я сподіваюсь, що мій раптовий від’їзд не розірве контакту між нами».

Я не змінив ні слова. Наступного дня я відправив листа з Янсоном, який наче й не зауважив, що мене так довго не було. Звісно ж, йому було цікаво, що це за лист. Але він нічого не сказав. Того дня йому навіть нічого не боліло.

Ввечері я почав писати спільного листа для Гаррієт та Луїз, хоча й не отримав відповіді на свій попередній лист. Він вийшов занадто довгий, до того ж я зрозумів, що це неправильно. Я не міг посилати їм одного листа для двох, адже тільки здогадувався про те, що вони насправді знали або гадали одна про одну. Я порвав листа і почав спочатку. Кицька спала на кухонному тапчані, пес сопів на підлозі біля печі. Я спробував його оглянути, замученого болем у суглобах. Він не протягне довше ніж до осені. І кішка, мабуть, теж.

Я написав до Гаррієт і запитав, як вона почувається. Це було безглузде запитання, бо вона, звісно ж, почувалась погано. І все ж природно, що я запитав про це. Потім я написав про нашу подорож:

«Ми поїхали до того озера. Я мало не втопився. Ти мене витягла. Лише тепер, повернувшись, я всерйоз усвідомив, якою близькою була смерть. Переохолодження настає дуже швидко. Ще одна хвилина в воді — і мене б не стало. І що дивно, мені здавалось, наче ти мені пробачила, коли витягла з води».

Від спогаду по тілу пробіг дріж, але це не значить, що я припинив щоранку прорубувати мою ополонку. За кілька днів я збагнув, що не відчував такої, як раніше, потреби в ранкових купаннях. Після зустрічі з Гаррієт і Луїз у мене вже не було такої необхідності в холоді. Мої ранкові пірнання ставали дедалі коротшими.

Того ж вечора я написав листа й до Луїз. У старій енциклопедії серії «Uggle» від 1909 року я прочитав про Караваджіо. Я почав листа цитатою з енциклопедії: «Його сильний, хоча й похмурий, колорит і сміливе відображення натури гідні великої та справедливої поваги». Я порвав аркуш. Я не міг удавати, ніби це мій власний погляд. До того ж не хотів викривати, що виставляю цитати з майже столітньої книги за свої власні, навіть якщо я й замінив застарілі слова.

Я почав заново. Лист вийшов короткий:

«Я гримнув дверима твого трейлера. Мені не слід було цього робити. Я не зміг дати раду своїй розгубленості і перепрошую за це. Я сподіваюся, що ми не поводитимемось так, наче не знаємо про існування одне одного».

То був нікудишній лист. Через два дні я зрозумів, що його сприйняли негативно. Посеред ночі задзвонив телефон. Спросоння шпортаючись, я налякав своїх тварин, перш ніж добрався до телефонного апарата. Це була Луїз. Вона нетямилася з люті. Вона так голосно кричала, що мені закладало у вусі.

— Я страшенно на тебе сердита. Як ти можеш писати такі листи? Ти тряскаєш дверима, як тільки тобі надокучає чи стає хоч трохи неприємно.

Вона говорила нерозбірливо. Була третя ночі. Я спробував заспокоїти її. Це ще дужче розпалило її лють. Тож я мовчав, даючи їй змогу випустити пару.

Це моя донька, стиха мовив я до себе самого. Вона каже те, що мусить. І я ж з самого початку знав, що даю Янсонові поганого листа.

Не знаю, як довго вона так кричала в