Читати книгу - "Діва Млинища"

«Де ж Марися, та бісова сучка? — раптом подумав. — Ще чого доброго, побіжить до річки топитися…»

15. Чекання Гандзі

Гандзею, Гандзюнею її маму називав тільки дід Остап. Про те Гані розказала якось неїна мама, тоже Ганна.

— А який він був, дід Остап? — спитала Ганя.

— Та який? Обнаковенний чоловік. Здоровецький, плечі — во. — Мама спинилася, задумалася, ув очах у неї з’явилися вогники. — В руках його все горіло.

— Як то — горіло? Він у грубці палив?

— Ех, дитинко! Золотеї руки були в діда. А нас, дитей, як любив! Соколятками звав. І за що тико згинув на тій вуйні проклєтій… Цар, казали, щось там з німцями ни поділив… А хлоп мусив за те в землю лягти…

Відтоді Ганні хотілося, щоб і неї звали Гандзьою. Гандзюнею. Сподобалося їй таке назвисько. Ім’ячко, яке вибринювало й брязкало, мовби вуздечка, і не просто вуздечка, а зроблена з ніжного-ніжного залізка, такого, яким ікона їдна в їхній церкві оббита, сріблом зветься.

Вона й попросила, щоб і неї так звали, як дідо маму колись.

— Ну яка ж ти Гандзя? — підійшов тато Корнило. — Ти звичайна Ганя. Так і зватиму, як звав. Ганю, хіба ти паня? І мати твоя Ганя.

Ганя надула губки. Їй хотілося бути Гандзею, а не Ганьою. Ганькою. Ганькою, фе.

Чогось при тім імені згадувалася пісенька-дражнилка:

А циган циганку

Покотив на ґанку.

Закотив спідницю

І украв сідницю.

Може, тую дупу

Хтось у місті купить.

Отака циганка

Його жінка Ганька.

Вони з мамою обоє зимові й обоє Ганни-Гані. Тільки мама народилася в Пилипівку[44], а вона на другий день Громниць[45]. А ще, як довідалася Ганя, мамину сестру Калину насправді звати Якилиною, Килиною, а Калиною, Калинкою звав тоже дід Остап, то так і повелося.

Ганя полюбила діда Остапа — здоровецького, у якого в золотих руках все горіло, і який давав жінкам такі ніжні імена. Бо ж іще одну тітку, Марусю, звав ни Марусею, або ж Мариською, як то прийнято, а Марусиною.

— От побачите, як вийду замуж, то мій чоловік зватиме мине Гандзьою, — сказала на другий день Ганя татові. — От!

— Та про мене, хоть і Гапкою, — засміявся батько Корнило. — Абись знайшла такого.

Відтоді в Гані й народилася мрія — аби неї полюбив хлопець, який зватиме Гандзьою. Вона підростала, вдома, родичі й сусіди кликали Ганею, декотрі й Ганькою — Гандзею ж ніхто.

Ім’я те почула при перших совєтах, коли на прадьонки стала ходити. На тих зимових прадьонках, після Водохреща, було людно й гамірно. І незнайомий хлопець, на якого вона й уваги ни звернула — ни високий, хоть і не вельми малий, худий, лице мовби засоромлене, як то у дівчєт буває.

Та хлопець той і підійшов до їхнього дівоцького гурту.

— І хто ж у нас вродливий такий, зубками, як намистом, висяює?

Ганя не одразу й збагнула, що то до неї звернуте. А хлопець до сусідки неїної, Катьки Румцевої:

— Може, познакомиш нас, Катрусю?

— А чом би нє? — Катька сяйнула усмішкою. — То Ганя наша підростає, як тая квіточка серед лужка.

— Гандзя, отже? Ганнусенька…

Ось хто назвав неї Гандзею — цей зовсім незавидний хлопець. Чий же він? Чого вона ни знає? Певно, з другого кутка… Та ще й до Гандзі додав отак — Ганнусенька…

— Я Ганька, — не знати чого сердито сказала вона.

— Гандзя краще, — усмішка в нього справді була сором’язливою. — Ну, а мене звичайним Семеном звати. Правда, кажуть, що на честь праведника Семена Верхотурського назвали. Тільки ж і до праведника мені далеко, і на верхотури навряд чи судилося дістатися…

Дивно якось говорив цей хлопець. Удягнутий у благеньке чорне пальтечко. Губа трохи випнута — чи не заяча? Потупцяв коло них трохи та й відійшов. Ні хоча б півжарту, а й півсловечка. Тико й спитав, як звати…

Ганя-Гандзя не стрималася, сама спитала в Катерини:

— Хто то? Щось я його раніше ни бачила…

— А ти й ни могла побачити. То з другого кутка, там, де панський палац був, збоку живе. Тихих синок. Все по учобі — то раніше в гімназії в місті, в типерка — в Луцьку самому, в гинституті якомусь на вчителя вивчається, ци що. Дивно, як ото на прадьонки заглєнув…

Он як… Хлопець з тих, що в пани пруться? З виду та одежі не скажеш. Чого ж підходив? Просто так?

І тут до голови прийшла химерна думка — підходив тому, щоб неї Гандзею, більше того — Ганнусею назвати.

Тепер Ганя почала чекати, коли ж то прадьонки скінчаться. Хлопці й дівчата розходилися по парах. До Гані підійшов Гнат, один із заводіїв на вечорницях-прадьонках, теж, здається, з того самого кутка, що й Семен.

— Пуйшле, чи що, молоденька? Проведу уже, щоб вовчики ни вкрали.

Ганя повела очима. Семен кудись зник. Отже, вона — Ганнуся, а проводжати гинчу подався, вчительок задрипаний…

Йшла, сердито щось одказувала до проводжальника на його жарти. Скрипів під чобітками сніг. Десь у вишині світили зорі, такі самі холодні, як цей вечір. І вона сказала, що холодно, в ноги зимно та до хати — юрк. До сінешніх дверей притулилася, подумала: «І чого б то мині переживати? Ни нашого поля ягода та й з виду, як опеньок засушений. Пройде…»

Не пройшло. Вдруге побачила Семена того на гаївках, на другий день Паски. У тому самому пальті — весна ж, ци й не має другого?

Підійшов і…

— Похристосуємось чи що, Ганнусенько?

— Ми ни коло церкви…

— Ну, тепер цілий тиждень можна, як людину вперше побачиш після Великодня.

Поцілувалися. Цьомнув легенько, мов у неї на губах вавка сиділа.

«Чого ж було добиватися?» — подумала.

Так почалася їхня любов. Їхнє кохання за два місяці перед війною. Підбивався й Гнат, раз хлопці мало не побилися, сила була явно на Гнатовім боці, й Гандзя стала поміж ними, сказала, що в них тепер з Семенком їдна дорога. Гнат не сперечався, тилько очима люто кресонув.

То було вже осінню, інститут у Луцьку закрився з приходом німців, й Семен повернувся до села назовсім.

Одна, та не одна дорога.

Гандзі було цікаво слухати Семенові оповіді про далекі краї, про які розповідав якось так, мовби побував там, про козаків, про січових стрільців, були, виявляється, такі люди, що за Україну боролися, ще багато про що — розповіді ті одкривали перед Гандзею зовсім інший світ,