Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

З кожним новим рівнем, з кожним новим кроком якесь знання входило у мене, знання всесвітнього співчуття, знання теплоти, знання прощення, знання суворості до себе.

Я підіймався над рівнем свого життя, з кожним кроком угору я розумів його чимраз краще, все моє існування розкривалося переді мною, як країна з морем, із островами, зі скелями та протоками, і я ясно бачив, де мій особистий рай, а де моє особисте пекло.

Серцем я відчував, що треба піднятися якнайвище, що мене тягне на саму вершину, і з неї я побачу найголовніше, з неї я побачу свій найбільший біль і свою найбільшу провину, точку, з якої все почалося і в якій все має завершитися.

Я піднявся на самісіньку вершину цього величезного дерева. І я побачив її.

Я побачив Трою.

* * *

Це були контури землі, на якій провів десять років.

Десять років війни, десять років безглуздя, десять років життя там, де всі тебе вважають чужинцем.

Тоді, у минулому житті, я часто відпливав у відкрите море у пошуках риби та самотності. Я мав час вивчити цей берег, у всіх його деталях, лініях та кольорах. Я мав час зробити його своїм, з’єднатися з ним так, як люди з’єднуються зі своїми друзями чи своїми ворогами.

Плавний, як рука, покладена на море, гнучкий, як тканина, що її складки стали каменем, без високих гір, без неприступних скель, мирний, він тихо запрошував до себе, він сам відкривав перед тобою обійми гостинності.

Троя-земля була доброю і доступною.

І тому Троя-місто була неприступною та відчайдушною.

Людина часто змушена виправляти помилки богів. Завелика любов знищує смертних. Вона стирає відчуття небезпеки і робить тебе беззахисним.

Троя-земля була тихим райським садом. Троя-місто була жорсткою фортецею, що нікого до себе не підпускала.

Була, але більше не є.

* * *

Війна — найвеличніше у життя чоловіка і найбезглуздіше теж. Кожен вигадує свою причину, через яку він воює, кожен сполучає свої рани і почуття, щоб вигадати собі пояснення, щоб сплести візерунок потрібних слів у своїй голові. Потрібні високі ідеї, щоб виправдати жах.

Остерігайся високих ідей, Одіссею, це хижаки, що несуть морок на своїх спинах, казав я собі. Що вища ідея, то більший жах вона виправдовує. Бо життя не потребує виправдання, і кохання теж. Виправдання потребує тільки смерть і ненависть. Виправдання потребує тільки те, що виправдати неможливо.

Тепер я знову опинився біля цього міста, яке я знищив. Мене прославляли за мою знахідку, за мою хитрість, за цього дерев’яного коня, якого я придумав і який став для троянців вісником смерті. Про мене складали пісні, й боги нашіптували мені, що про цю хитрість пам’ятатимуть майбутні покоління.

Але чим я можу пишатися? За що мене прославляти? Троянці десять років билися проти дванадцятьох армій. Заради чого? Заради кого? Заради хіті чоловіка, у якого вкрали жінку, заради його ненависті, заради його спокійного сну?

Ми не змогли перемогти троянців силою, але зуміли їх перемогти підступом, слизькою оманою, ганебною хитрістю.

Понад десять років минуло відтоді, як я покинув це місто. Я наближався до нього, і серце моє стискалося від болю. Стіни були зруйновані, брама зламана, все навколо поросло травою. Жодного воїна на стінах, ніхто не зустрічав гостей, ніхто не відчиняв брами і не зачиняв її.

Кози та вівці ходили вулицями міста, селяни та жебраки сиділи під стінами, брудні жінки годували своїх дітей, худих і змучених. Палац і досі стояв почорнілий від полум’я. Дрібні торгівці продавали на ринку старі речі та гнилу їжу. Місто спало, не прагнучи пробудитися. Чи лишилися тут правителі? Чи лишилася тут гордість?

Я піднявся на велику башту, я поглянув униз, я крикнув щосили: Троє, Троє, чи це ти, чи я впізнаю тебе? Я Одіссей, той, хто зруйнував тебе, той, хто увів тебе в оману, той, хто сплюндрував тебе. Я готовий зустрітися з тобою в чесному бою, ти і я, чоловік і місто, всі ви, мужні мешканці, виходьте на двобій, вгамуйте свою жагу помсти, вгамуйте свою ненависть до того, хто позбавив вас теперішнього і майбутнього.

Але ніхто не відповів мені. Вони не чули мене. Може, вони вже не знали, що таке Троя? І хто такий Одіссей?

Я кричав довго, аж поки сонце почало тонути в морі. Люди були глухі до моїх слів. Троя померла. Трої більше немає. Те, що я бачу, — це лише мовчазний скелет мертвого тіла, яке дикі звірі розтягнули на шматки.

* * *

Коли я піднявся до палацу, сморід увірвався в мої ніздрі, сморід жебрачих тіл, гнилих овочів, років розкладання. Нога царя давно не ходила по цьому камінню. Дух величі помер тут давно, і я відчував запах його мертвого минулого. Троє, Троє, ти програла мені, але ти могла бодай зберегти гідність. Ти не здатна навіть ненавидіти.

— Стань їхнім царем, Одіссею.

М’який чоловічий голос вирвав мене з мого смутку.

— Стань їхнім царем, — прошепотів він.

Я обернувся і побачив чоловіка у чорному гіматії, що накривав його тіло з головою.

Я не знав, хто це, я ніколи досі не чув цього голосу, але відчував, що він промовляє до глибин моєї душі, що він поселяється десь глибоко у моєму серці.

— Стань їхнім царем, — знову сказав чоловік.

— Але чи може той, хто завдав болю, стати царем? — запитав я.

Чоловік мовчки підійшов до мене. Він зняв свій гіматій і надягнув на мої плечі. Він загорнув моє тіло в чорну тканину.

Коли ти бачиш незнайомця, будь добрий із ним, бо це може бути бог, — казав мені колись Теоклімен.

Коли ти бачиш незнайомця, будь чемний із ним, бо грубості боги не пробачають.

— Ти завинив перед ними і ти спокутуєш провину, — сказав чоловік. — Ти станеш їхнім царем, ти пробудиш їхні душі, ти відновиш їхню славу. Рука, що карає, є рукою милосердною, чи не так, Одіссею?

Я відчув силу його слів, я відчув силу матерії, що мене огортала. Ця тканина була душею самої Трої, вона прив’язувала мене до себе, вона огортала мене собою, вона вже не воліла мене відпускати. Душа всього міста була в цьому чорному плетиві, вона тримала мене міцно, вона не хотіла мститися мені, але я розумів, що просто так вона мене не відпустить. Я мусив щось зробити