Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Окей, друзяко.

Бац повів машину нормально, однак спохмурнів.

— Це була твоя ідея. Твоя, блядь, ідея.

— Я гадав, що то гарна ідея.

— Ага, та я не думав, що доведеться пільгучити через усю йобану Аризону. І коли так до Нью-Йорка допремося?

— Ми хвоста позбуваємося, — сказав Ллойд.

У його уяві постала картина з поліцейським гаражем: ворота розчахуються, і в ніч вискакують сотні вінтажних коповозок. Тріщать рації, по цегляних стінах ковзають кольорові вогні. Виходь, Канарсі, ми знаємо, що ти там.

— Щасти, блядь, — пробурчав насуплений Бац. — Виходить просто зашибись. Знаєш, що в нас іще є? Крім пушок і наркоти? У нас шістнадцять баксів і три сотні йобаних кредиток, та ними сцикотно користатися. Ну що за хуйня? Готівки не вистачить навіть на те, щоб заправити цю свиню.

— Бог поможе, — сказав Ллойд. Він заклеїв слиною косяк і підкурив його від запальнички «континенталя». — Охуєнно.

— Нащо ти його куриш, якщо ми збираємося все спихнути? — не вгавав Бац: думка про Бога-помагайла його не дуже заспокоїла.

— Кілька разів не досиплемо. Ну ж бо, Бац. Курни.

Бац завжди ламався на таких пропозиціях. Він зареготав і взяв косяк. Між ними, спершись на грубий приклáд, стояв шмайсер із повною обоймою. «Конні» мчав собі далі. Стрілка індикатора пального спустилася до позначки «8».

———

Бац і Ллойд познайомилися за рік до того, коли відбували покарання на фермі в Неваді, у Браунсвілльському в’язничному таборі послабленого режиму. Браунсвілль — це дев’яносто акрів зрошуваних сільськогосподарських угідь та в’язничний комплекс із квонсетських ангарів[72], розташованих миль за шістдесят на північ від Тонопи та за вісімдесят миль на північний схід від Ґеббза. Навіть короткостровий термін там видавався пеклом. Попри те, що Браунсвілльський табір мав бути фермою, там майже нічого не росло. Щойно морква із салатом куштували палючих сонячних променів, вони слабко пихкали й розсипалися. Проростали самі бур’яни та бобові, і законодавчі органи штату фанатично чіплялися за теорію, що колись там можна буде вирощувати сою. Найкраще, що можна було сказати про існування Браунсвілля, — це те, що пустеля не квапилася захоплювати нові території. Директор в’язниці (йому подобалося, коли його кликали «босом») пишався тим, що він битий жак, і наймав тільки тих, у кому бачив таких самих бувалих перців. Він полюбляв розказувати новоприбулим, що Браунсвілль має послаблений режим, бо, коли доходить до втечі, виявляється, що воно як у тій пісні — нікуди не дінешся, малюче, ніде не сховаєшся. Дехто однаково пробував, та більшість сміливців за два-три дні приводили назад: утікачі поверталися обгорілими, напівсліпими від сонця і за ковток води були ладні продати босові свою зіщулену до родзинки душу. При цьому деякі з них дурнувато хихотіли, а один молодик, який протинявся в пустелі три дні, стверджував, що за кілька миль на південь від Ґеббза бачив замок, оточений ровом із водою. Він розказував, що рів охороняли тролі на кремезних чорних конях. За кілька місяців до Браунсвілля завітав мандрівний проповідник із Колорадо, і після його спектаклю молодик усією душею увірував у Господа.

Ендрю «Баца» Фрімена запроторили туди за звичайну бійку. Його випустили у квітні 1989 року. Їхні з Ллойдом Генрейдом ліжка стояли поруч, і якось Бац сказав сусідові, що коли той хотів зірвати джекпот, у Веґасі готувалася одна жирна оборудка. Ллойд зацікавився.

Ллойда випустили 1 червня. Його злочином була спроба зґвалтування в Ріно. Дама була стриптизеркою. Вона поверталася додому та забризкала нападника сльозогінним газом. Ллойдові пощастило — йому дали від двох до чотирьох, трохи списали за службу в армії, ще трохи — за гарну поведінку. У Браунсвіллі було заспекотно, щоб викаблучуватися.

Він сів на автобус до Лас-Веґаса, і Бац зустрів його на автовокзалі та пояснив увесь розклáд. Він знав одного мужика — найкраще йому підходила характеристика «одноразовий бізнес-партнер», і в певних колах він був відомий як Розкішний Джордж. Він виконував певні замовлення для групи людей із переважно італійськими та сицилійськими прізвищами. Джордж був суто підмогою. В основному ці макаронники використовували його як кур’єра. Інколи він дещо відвозив із Веґаса до Лос-Анджелеса, а бувало й навпаки — привозив. Переважно дрібну наркоту, «закуски» для поважних клієнтів. Іноді й зброю. Зброю він завжди тільки привозив. На думку Баца (а його думки рідко набували обрисів, чіткіших за те, що в кіно називають «розфокусом»), ті сицилійці інколи продавали пукавки незалежним злодіям. Бац сказав Ллойдові, що Розкішний Джордж не проти повідомити їм час і місце прибуття наступної партії того добра. Джордж просив двадцять п’ять відсотків від улову. Тож Бац із Ллойдом мали вломитися до Джорджа, зв’язати його, вставити кляп, забрати товар і, певне, довершити справу кількома стусанами. Джордж попереджав, що виглядати все має як годиться — не варто жартувати з тими сицилійцями.

— Ну, звучить непогано, — сказав Ллойд.

Наступного дня Бац та Ллойд зустрілися з Розкішним Джорджем. Він був сумирним шестифутовим велетом із маленькою голівкою, незграбно посадженою просто на пологі плечиська. Джордж мав густе біляве волосся, що робило його дещо схожим на відомого рестлера[73].

Ллойд засумнівався, однак Бац його знову переконав: він був мастаком у цій справі. Джордж сказав їм приходити до нього наступної п’ятниці, близько шостої вечора.

— Заради Бога, вдягніть маски, — сказав він. — І розбийте мені носа та поставте фінгал під оком. Господи, нащо я це затіяв?

Настала Та Сама Ніч. Бац із Ллойдом під’їхали автобусом до рогу вулиці, на якій жив Джордж, і одягли лижні маски, щойно ступили на доріжку до його дому. Двері були зачинені, та Джордж виконав обіцянку — замкнув їх так собі. Унизу була гральна кімната, і хазяїн був там, біля сміттєвого пакета, нашпигованого шмаллю. Стіл для пінг-понгу мало не тріщав від зброї. Джордж був переляканий.

— Господи, о Господи Боже, нащо я це затіяв? — белькотів він, поки Ллойд зв’язував йому ноги мотузкою для білизни, а Бац тим часом скручував руки скотчем, армованим скловолокном.

Як вони й домовлялися, Ллойд врізав Джоржеві в ніс, а Бац зацідив йому в око. Потекла юшка, під оком почав набрякати синець.

— Чорт! — скрикнув Джордж. — А не можна було легше?

— Ти ж сам казав, що все має виглядати як годиться, — зауважив Ллойд.

Бац заліпив Джорджеві рот. Вони заходилися збирати здобич. Раптом Бац зупинився.

— Знаєш що, друзяко?

— А що, маю щось