Читати книгу - "І прибуде суддя"

Тепер я знав. Знав і не міг повірити.

Опівдні того ж дня. Двоє заплаканих жінок — одна огрядна, з виразними слідами колишньої вроди, дружина Бушняка, і дочка, розкішна блондинка, котру не псували навіть сльози, розповідають нам із суддею Кушком про дивну поведінку чоловіка і батька останнім часом. За характером спокійна, врівноважена людина, він раптом став різко мінятися. Міг ні з того ні з сього спалахнути, сказати грубе слово. Раптом встати з-за столу, скинувши на підлогу тарілку. Або навпаки, як це бувало у вихідні, сидіти цілий день мовчки, втупивши погляд у стіну. Якось дружина помітила, як він встає вночі і кудись іде. Вона злякалася й вирішила прослідкувати за ним. Чоловік вийшов у сад і довго сидів там на лавочці, дивлячись чи то на зорі, чи невідомо куди. Стояла пізня осінь, а він вийшов в одній сорочці. Дружина Бушняка не знала, чому вона в перші хвилини мовби заціпеніла, і собі стояла на порозі, не в силі вимовити й слова. Зрештою вона отямилася і покликала чоловіка. Він встав і мовчки пішов до хати. Обминув її так, мовби її зовсім не існувало. Вже в спальні, на питання, що з ним, не відповів, сказав тільки, що хоче спати.

— Це був єдиний раз? — уточнив я.

— Так, вставав лише раз.

— Коли то було? — спитав я, холодіючи від якогось страшного передчуття, назви якому я не знав… Начеб от-от мала обвалитися на нас чотирьох стеля.

— То було… Зачекайте, пригадаю. То було в ніч з понеділка на вівторок, три тижні тому.

«Отже, саме тієї ночі, коли наклала на себе руки Ніла», — подумав я.

Вони раптом злякано подивились на мене. Всі троє.

— Вам недобре? — сказала вдова Бушняка.

«Я, мабуть, зблід», — подумалось мені.

— Здається, серце стиснуло.

Вони заметушилися. Вдова принесла валідол. Я поклав пігулку під язик і оглянув кімнату, заставлену добротними меблями. На стіні цокав старовинний годинник. Дивно, що я досі не помічав, начеб не чув цього цокання.

Вечір того ж дня. Я вертаюся з суду і дорогою завертаю на пустир. Мене тягне сюди, як злочинця на місце злочину. Але я не злочинець. Так, тепер у мене немає жодного сумніву. Суддя Бушняк повісився, аби звільнити мені місце. В чому я можу себе звинуватити? Я не просив його про те, жодним словом на це не натякнув. Думка про самогубство, судячи з усього, зріла в нього давно. Вчора він перед сном попросив дружину нагріти чаю і посидіти з ним, налив їй також. Потім йому захотілося вишневого варення. Поки вона ходила за варенням, висипав їй у чашку снодійне. Ось чому вона не чула, як він вставав, виходив у сад, де накинув зашморга з краватки, заліз на стару яблуню… Ось чому дочка вранці, налякана тишею у спальні, не могла довго добудитися матері.

— А де тато? — спитала дочка, коли мати нарешті розплющила очі.

Я стою на пустирі й не ставлю собі вже тих питань, які турбували мене протягом цього дня. «Чому? Навіщо?» «Аби я став суддею» — ось яка відповідь. Але тепер мені очевидна й інша відповідь. Хтось наказав судді Бушняку накласти на себе руки. Я знаю, що мушу про те дізнатися, як і про всі інші таємниці. І вперше думаю: а що, як розгадка зовсім не така, як я гадав досі?

Той же вечір. Ледве я переступаю поріг своєї кімнати, як потрапляю в обійми Ґлорії. Вона обціловує мене і крізь сльози питає, де я був, каже, що тривожилась за мене і вже хотіла йти шукати. Я обіймаю її, я тулюся до її понівеченого тіла, до якого віднині не посміє торкнутися жоден негідник. Обціловую обличчя, що здається невимовно вродливим.

— Пробач, моя рідна, — шепчу. — Зі мною нічого не могло статися.

«Так, зі мною нічого не могло статися, — думаю я. — Не для того ж мене хочуть зробити суддею, щоб дочасно вбити».

Лорине волосся п’янко пахне м’ятою. Вона його вимила, готуючись до мого приходу.

І раптом я пригадую маленьку ванну кімнату. І репродукцію з картини Босха на стіні. Такої ж картини, як і в тому будинку, де я двічі був ув’язнений. З якого мене виштовхнули, саме так, виштовхнули, намагаючись переконати, що жодної таємниці не існує. Я дивлюся на Ґлорію і з жахом усвідомлюю, усвідомлюю остаточно: вона причетна до всього того, що відбувається довкола мене.

— Хто вони? — питаю, дивлячись їй у вічі.

— Про що ти, Георгію?

Я грубо відштовхую її і кидаюся бігти. Добігаю до літньої кухні, шарпаю за двері. Так і є, на дверях замок. Я біжу назад і влітаю до кімнати, простягаю до Ґлорії долоню.

— Ключа!

— Якого ключа?

— Від кухні.

— Треба піти принести. Але навіщо він тобі?

— Ключа! — ричу я.

Ґлорія злякано відсахнулася, але слухняно вийшла і за хвилинку чи дві таки принесла ключа.

Я ввірвався до маленької кімнатки. Було душно і вогко. Ґлорія милася, напевне, годину чи дві тому. Я різко повернувся. Потвора Босха на дверях виклично шкірилася до мене. Вдарив по ній кулаком і, обдираючи нігті, почав здирати. Це вдалося не відразу, і все ж клапті цупкого паперу таки впали на підлогу.

«Цікаво, про що тепер думає Ґлорія?» — раптом подумав я і поволі, заточуючись, вийшов надвір.

Бездонне, нескінченне небо схилилося над моєю головою. Всесвіт, якому байдуже до моїх почуттів, переживань, до того, що загинула ще одна людина. Миготіли далекі недосяжні зорі. Відчуття, що я маленька порошинка, було таким реальним і страшним, що я навіть не замкнув дверей і поспішив до кімнати. Але Ґлорії там не було. І не буде, холодіючи, зрозумів я. Мою здогадку підтвердив маленький шматок паперу, який білів на столі. Це був аркуш з відривного календаря, що висів біля ліжка — подарунок господарів дому. Вівторок, день завтрашній. Ґлорія відірвала його достроково. Я перекинув аркушик і прочитав на звороті по боках дитячого віршика: «Якщо хочеш, щоб я повернулася, не став жодного питання і нічого не шукай».

Маленькі літери стрибали у мене перед очима. Дрібні, наче макові зернята, вони раптом почали розпливатися, потім рости, заповнюючи стіл, цілу кімнату.

28 лютого

У моєму житті відбулися неабиякі зміни. Через неповних три місяці після смерті Микити Григоровича я вертався з Луцька до Старої Вишні вже повноправним суддею районного суду. Мене щойно затверджено Указом Президента разом зі свіжоспеченим суддею з іншого району. Після того я дав бенкет у ресторані для керівництва