Читати книгу - "Гра престолів"

Ар’я знизала плечима і гримнула на Німерію:

— Ану сиди! Я ж не навмисне тебе смикаю!

Тоді до Санси:

— Коли ми проминали Перешийок, я нарахувала тридцять шість раніше не бачених квіток, а ще Мика показав мені левоящера.

Санса здригнулася. Перешийок вони проходили дванадцять днів, шкутильгаючи покрученою стежкою крізь безмежне чорне болото. То була суцільна мука. Вологе повітря, мокра грязюка навколо, і ніде навіть поставити табір на ніч, хіба що просто на дорозі. З води виростали і підступали до подорожніх щільні лісові зарості з гіллям, обвішаним блідою пліснявою. Велетенські квітки витикалися з грязюки, плавали у крихітних ставках, але якщо здуру зійти з дороги і попхатися за ними, тут-таки на тебе чекатимуть підступні сипкі піски, змії на деревах, а у воді — притоплені левоящери, схожі на чорні колоди з очами та зубами.

Те все, ясна річ, не могло зупинити Ар’ю. Якось вона з’явилася, шкірячись, мов коняка, з переплутаним волоссям, геть уся в грязюці, та притягла оберемок пурпурових і зелених квітів для батька. Санса плекала надію, що він накаже Ар’ї поводитися, як належить уродженій шляхетній панянці, але він нічого такого не сказав, тільки обійняв малу та подякував за квіти. Від того Ар’я ще більше зіпсувалася.

Тоді з’ясувалося, що пурпурові квіти недарма кличуть «отруйними поцілунками» — від них Ар’я вкрилася пухирями на руках. Санса сподівалася, що хоч пухирі навчать її розуму, та Ар’я лише засміялася і наступного дня намастила руки грязюкою, ніби якась болотна дикунка — грязюка, бач, мусила порятувати її від сверблячки, бо так сказав її друг Мика. А ще Ар’я мала синці на руках і плечах, свіжі темно-лілові та застарілі жовто-зелені. Санса бачила їх сама, коли сестра роздягалася до сну. Де вона їх набила — про те відала сама лише свята Седмиця.

Тим часом Ар’я чухала собі Німерію і теревенила про побачене у подорожі на південь.

— На тому тижні ми знайшли покинуту вартову вежу, де зараз живуть привиди, а ще за день перед тим поганяли табунок диких коней. Бачила б ти, як вони тікали, коли унюхали Німерію!

Вовчиця крутнулася у руках хазяйки, і Ар’я її насварила:

— Ану припини! Треба ж вичухати тобі другий бік. Ти вся у багні!

— Тобі не можна полишати головну валку, — нагадала їй Санса. — Наказ пана батька.

Ар’я здвигнула плечима.

— Та я ж недалечко, і завжди з Німерією. А то взагалі нікуди не тікаю, просто їду собі возом та балакаю з людьми. Балакати теж цікаво.

Санса знала, що то за люди, з якими Ар’ї так «цікаво» балакати: зброєносці, машталіри, служниці, старезні дідугани та голі діти, язикаті лайливі сердюки непевного походження. Ар’я водила дружбу з усіма підряд. А її Мика був гірший за всіх: якийсь неоковирний різницький підмайстер років тринадцяти, що спав у хурі з м’ясом і смердів, наче колода, на якій те м’ясо рубали. Тільки забачивши його, Санса вже почувалася зле, але Ар’я, схоже, полюбляла його товариство більше, ніж сестрине.

Сансі почав уже уриватися терпець.

— Ти мусиш піти зі мною, — твердо мовила вона до сестри. — Королеві не відмовляють. І септа Мордана чекатиме.

Ар’я не звернула на сестрині слова жодної уваги. Вона занадто сильно смикнула гребінцем, Німерія ображено загарчала і вивернулася.

— Ану йди сюди!

— Шляхетному товариству подадуть лимонні тістечка та чай, — урочисто і по-дорослому продовжила Санса. Панночка потерлася їй об ногу, Санса почухала їй за вухом так, як та полюбляла, і вовчиця всілася коло неї на хвіст, стежачи, як Ар’я ганяється за Німерією. — Навіщо труситися верхи на смердючій кобилі, упрівати і наживати болячки, коли можна всістися на пухові подушки та їсти тістечка з королевою?

— Я не люблю тієї королеви, — мимохідь кинула Ар’я. Сансі перехопило подих, бо навіть від Ар’ї вона не чекала подібного блюзнірства. Та сестра продовжувала теревенити, не зважаючи. — Вона мені не дозволить привести Німерію.

Ар’я встромила гребінця за пасок і почала підкрадатися до своєї вовчиці. Німерія сторожко спостерігала за її вивертами.

— Вовчиці не місце у королівському каравані, — відказала Санса. — А ще вовків боїться принцеса Мирцела, ти сама вже маєш знати.

— Мирцела — ще дитя мале.

Ар’я таки упіймала Німерію за шию, але щойно витягла гребінець, як лютововчиця вирвалася на волю і втекла. Роздратована Ар’я жбурнула гребінця на землю.

— Погана, погана вовчиця! — заверещала вона.

Санса мимоволі всміхнулася. Якось їхній псяр сказав їй, що тварина завжди удається в хазяїна. Вона легенько обійняла Панночку, та лизнула їй щоку, і Санса захихотіла. Ар’я почула і різко обернулася, палаючи гнівом.

— Чхати мені, що ти там бурмочеш, а я однак поїду кататися верхи!

На її довгому конячому обличчі з’явився той особливий вираз, із яким вона завжди робила щось свавільне.

— На богів, Ар’є, ти інколи поводишся зовсім як дитина, — завважила Санса. — Гаразд, піду сама. Так буде навіть краще. Ми з Панночкою з’їмо усі лимонні тістечка і чудово посидимо без тебе.

Вона відвернулася, щоб піти геть, але Ар’я закричала услід:

— Тобі теж не дозволять привести Панночку!

І перш ніж Санса придумала щось у відповідь, її сестра втекла, кинувшись за Німерією берегом річки.

Самотня і принижена, Санса рушила довгим зворотнім шляхом до заїжджого двору, де на неї мала чекати септа Мордана. Панночка тихенько трусила поруч. Санса ладна була заплакати. Вона тільки бажала, щоб усе завжди було так мило і красно, як у піснях. Чому Ар’я не здатна поводитися ґречно та ласкаво, як принцеса Мирцела? От би й собі мати таку сестру.

Санса ніколи не розуміла, як дві сестри, народжені за якихось два роки одна від одної, можуть так різнитися. Гаразд, вона б зрозуміла, якби Ар’я була байстрючкою, як їхній зведений брат Джон. До речі, Ар’я і скидалася саме на Джона своїм довгим обличчям і брунатним волоссям Старків. Ані в обличчі, ані у волоссі сестра не мала нічого від їхньої пані матері. Але Джонова мати, як люди казали, була якась простачка. Колись Санса, як була менша, навіть запитала в пані матері, чи немає тут якоїсь помилки. Може, її справжню сестру вкрали мамуни чи ще хто? Але мати тільки засміялася і запевнила, що Ар’я — їхня справжня дочка і законна сестра Санси, кров її крові. Санса не могла уявити, щоб мати про таке брехала, і мусила примиритися з