Читати книгу - "Смарагдова планета"

А й справді, на якусь мить він сам повірив, що це недолугий жарт, витівка дурного чи п’яного офіцера. Але щось підказувало йому, що треба поспішати, поспішати з усіх сил.

Незважаючи на протести й пхикання коханої, він майже силоміць витяг її з каюти.

На палубі юрмилися сотні людей, стояв суцільний лемент.

Його юна супутниця, нарешті, повірила в те, що справи кепські, й тихо заплакала.

Її сльози вмить повернули йому здатність міркувати й діяти. Він зрозумів: якщо сюди почнуть сунути перепуджені пасажири третього класу, біля цих кількох шлюпок, яких ще не встигли спустити на воду, почнеться страшна давка.

Він кинувся до найближчої шлюпки, на ходу заспокоюючи дівчину, умовляючи її не плакати.

— Перестань. Все буде гаразд. Ну, поплаваємо трохи в шлюпці. Дарма. До нас вже вислали допомогу.

Його перепинив офіцер.

— Лише жінки й діти. Чоловіки в останню чергу.

Вона заплакала ще сильніше, повисла в нього на шиї:

— Я нікуди без тебе не піду!

— Заспокойся, люба, — умовляв він її, тихенько підштовхуючи до проходу між шеренгами моряків. — Йди. Швидко! Я тебе не залишу саму — ось побачиш.

І вона скорилася.

А він, зорієнтувавшись, метнувся завзято допомагати команді підтримувати порядок при посадці в шлюпки. Тим часом краєм ока пильно стежив за шлюпкою, де була його кохана, тримався неподалік. І коли почали опускати її на воду, майнув по линві на корму шлюпки. У загальній метушні, в калейдоскопі освітлених ілюмінаторів, повз які опускалася шлюпка, його вчинок залишився непоміченим.

Були потрібні веслярі — і він через голови пробрався до весла. Вона невідступно поповзла з ним. Поруч хтось здавлено перешіптувався, він уловив слово «айсберг». Виходить, корабель налетів на айсберг. Як же вони не відчули удару від зіткнення?!

Тут він згадав свій сон — і жахнувся.

— Господи, — зашепотів він, судорожно працюючи веслом, — ти не так мене зрозумів. Де острів, де коралові рифи? Довкола крижана вода. Це — смерть. Що ти накоїв, Господи?! Хіба про те я просив тебе?

Шлюпку раптом різко гойднуло. Кохана, що відпустила на мить його лікоть, зойкнула і впала за борт. Він кинув весло, стрибнув услід за нею і теж скрикнув — обпекла крижана вода.

Боже! Де вона? Ось! Ось вона! Очі заплющені, але дихає. Очевидно перелякалася чи перехопило від холоду віддих.

— Гей, рятуйте! — загукав він, але шлюпка зникла в темряві. — Підберіть нас!

Потім він нестямно почав трясти свою супутницю:

— Греби руками й ногами, чуєш! Ми задубіємо в цій воді. Ворушись!

З лайнера долинула музика, і він подумав, що божеволіє. Ба ні, на палубі видно оркестрантів. Це вони з’їхали з глузду. Вони грають «Ближче до тебе, Господи». Куди вже ближче!

— Рятуйте! — знову заволав він.

Злетіла освітлювальна ракета.

І в її примарному світлі він побачив ще кілька десятків людей, які неподалік борсалися в крижаній воді.

— Врятуй нас, Господи! — звівши очі до неба, зашепотів гаряче, несамовито, пристрасно. — Віддаю тобі наші душі й помисли. Віддам всі гроші і все життя своє на возвеличення твоє. Зглянься над нами! Порятуй хоч би її.

Підступна хвиля вдарила прямо в обличчя.

Він ледь не захлинувся. Відкашлюючись і плачучи від жаху й відчаю, він гнівно крикнув небу:

— Не чуєш?! Де ж ти, дідько забери?!

— Гай, гай, людино, — тонеш, волаєш про порятунок — і лихословиш.

Голос був тихий, безмірно втомлений.

Господь — сухенький дідок, від якого струменіло слабке сяєво, стояв по коліна у воді неподалік від шлюпки, зіпершись на сукуватий посох. На ньому була груба латана-перелатана плащаниця. Навколо лисуватої голови, наче німб, світилося обрідне й, вочевидь, дуже легке сиве волосся.

— Сину мій, ти весь час волаєш і проклинаєш, — звернувся Бог до нашого сторопілого героя. — Даремно.

Я не можу тобі зарадити нічим.

— Чому, Боже? Ти ж всемогутній. Невже тобі важко?

Бог сумно посміхнувся.

— Знай і пам’ятай: не я людину, а людина мене створила, віра людська. І поки вас, звернених до мене душею, було без ліку, я справді був всемогутнім. Нині все змінилося. Бога ніхто не шанує. Через те і вичерпалася моя сила. Поглянь-но: мене вже вода ледь тримає, геть ноги промочив, а я по ній мов по земній тверді мав би ходити. І Христос до вас більше не прийде — ви вдруге зрадили його і вбили.

— Тебе?!. Не тримає вода?! — на мить він навіть забув про небезпеку, що загрожує йому і коханій; щонайбільше за годину рятувальні жилети будуть підтримувати на плаву два задубілих трупи. — Що ж робити?

— Кому, сину мій? Вам чи мені?

— Вам. Нам. Усім.

— Рятуйте себе самі, діти мої, — одказав дідок і поглянув на небо. Самотня зірка посилала звідти провідний промінець.

— Рятуйте свої душі — і я прийду, я повернусь. А тепер прощавай, мені час.

«Невже це не марення, не передсмертне видіння? — подумав він, скутий холодом і тугою. — Адже я не вірив! Звертався; повторював звичні слова, обіцяв все на світі — й не вірив. Так, про всяк випадок, через те що злякався, втратив надію. А він, бач є і разом з тим його вже наче і немає… Що ми наробили, тварюки! І хто тепер нас порятує? І хто порятує його?»

Бог навсилачки витяг з води одну ногу, став нею на невидимий щабель невидимої драбини, потім другу, і відтак почав підніматися: повільно, тримаючись за світлу нитку промінчика. Видно було, що й небесна драбина вже ледь-ледь його витримує.

Забувши про близьку смерть, про кохану, про те, що треба виглядати в темряві тіні шлюпок, чоловік вирішив допомогти Богові хоч подумки: він підставляв плече, підтримував, а там, де щаблі підгнили й пообламувалися, підставляв свої долоні.

І чим більше він старався, тим сильніше, зовсім незрозуміло чому, загрібав правий весляр на одній із шлюпок. І вона повільно почала завертати у той бік, де борсалися у холодній воді двоє нещасних. Зі шлюпки їх ще не помітили.

Наталя Околітенко

І КРИКНУВ ХЛОПЧИК…

Фантастичне оповідання

Тітка Таня приїхала в село й заходилася розв’язувати кросворди.

— Чотири літери по горизонталі, — сказала вона. — І буде… І буде… А-рал. Боже мій, якого року це видання? Аралу ж немає!

— Це тільки пишуть, що немає, — озвалася мама, що сіла до освітленого призахідним сонцем вікна церувати шкарпетки. — Щось же там є… Не може бути такого, щоб нічого не