Читати книгу - "Чорна стріла"

І все ж Дік вирішив, незважаючи на небезпеку, заговорити з Лоулесом. Вислизнувши з-за килима, він став у дверях кімнати, підвівши руку на знак того, щоб Лоулес замовк. Той, розчервонілий, з очима, налитими кров'ю, ледве тримаючись на ногах, все ближче підходив до Діка. Нарешті він затуманеним поглядом помітив свого командира і, не звертаючи уваги на владні знаки Діка, голосно привітав його, називаючи на ім'я.

Дік накинувся на п'яницю і став його оскаженіло трясти.

— Тварюка! — прошипів він. — Тварюка, а не людина! Дурень гірше від зрадника. Твоє пияцтво згубить нас.

Але Лоулес тільки сміявся, похитувався, важко переступаючи з ноги на ногу, і намагався поплескати молодого Шелтона по спині.

Якраз в цю хвилину тонкий слух Діка вловив швидке шарудіння за килимами. Він кинувся на звуки, і наступної миті один з килимів на стіні був зірваний, і в його складках качалися Дік і шпигун. Вони борсалися на килимі, хапаючи один одного за горло, і все більше заплутувались у складках килима, безмовні в своїй смертельній люті. Але Дік був значно сильніший, і скоро шпигун лежав, притиснутий килимом, і від одного удару довгого кинджала віддав Богові душу.

Розділ III

МЕРТВИЙ ШПИГУН

Лоулес стояв і безпорадно дивився на цю запеклу блискавичну сутичку. Коли все було скінчено і Дік, піднявшись на ноги, стояв, стривожено прислухаючись до звуків метушні, що долинали з нижніх поверхів будинку, старий бродяга все ще хитався, мов кущ від поривів вітру, на своїх нетвердих ногах і дивився на обличчя мертвого шпигуна.

— Добре, що ніхто не чув, — сказав нарешті Дік. — Хвала святим! Але що ж мені тепер робити з цим жалюгідним шпигуном? Принаймні хоч заберу з його сумки свою китицю від пояса.

З ними словами Дік відкрив сумку шпигуна. В ній він знайшов кілька монет, китицю і лист, адресований лордові Венслідейлу. Лист був скріплений печаткою лорда Шорбі. Це ім'я навело Діка на спогади, і він зразу ж зламав сургуч і прочитав листа. Він був короткий, проте, на превелику радість Діка, наводив незаперечні докази того, що лорд Шорбі по-зрадницькому листувався з Йорками.

Юнак носив з собою ріг з чорнилом та інші письмові приладдя; ставши на коліно поруч з тілом мертвого шпигуна, він написав на шматочку паперу такі слова:

«Мілорде Шорбі, який написав листа, чи догадуєтесь ви, чому загинула ваша людина? Дозвольте дати вам пораду: не одружуйтесь.

Джон-Месник».

Дік поклав цей папір на груди мертвого, і тоді Лоулес, що слідкував за цими останніми діями Діка вже з деякими проблисками свідомості, раптом витяг з-під своєї ряси чорну стрілу і приколов нею папір на грудях мертвого.

Побачивши таку зневагу по відношенню до мертвого, яка майже скидалася на жорстокість, молодий Шелтон перелякано скрикнув; але старий бродяга тільки засміявся.

— Не турбуйтеся, я хочу тільки підтримати честь свого ордену, — сказав він, гикаючи. — Мої веселі хлопці повинні мати свій рахунок… рахунок, брате.

З цими словами, заплющивши очі і роззявивши, наче регент, рот, Лоулес загримів страшним голосом:

«Якщо ти будеш пить вино»…

— Замовчи, п'янице! — крикнув Дік і сильно штовхнув його до стіни. — Вислухай мене, якщо в тебе в голові більше вина, ніж здорового глузду, і ти все ще не можеш розуміти мене. Чуєш? Іменем Діви Марії заклинаю тебе, забирайся геть з цього будинку! Якщо ти залишишся тут ще хоч хвилину, ти доведеш до шибениці не тільки себе, а й мене! Ну, не роби дурниць, тримайся ж на ногах! Швидше повертайся, бо, клянусь небом, я можу забути, що я твій командир і до деякої міри твій боржник! Забирайся звідси!

Облудний монах на цей раз почав виявляти ознаки того, що свідомість поступово поверталася до нього. Побачивши гнівний блиск в очах Діка і почувши його розлючений голос, він зрозумів дещо з того, що сказав Дік.

— Клянусь небом, — вигукнув Лоулес, — якщо я не потрібний, то можу піти звідси!

Хитаючись, він повернувся спиною до Діка, пройшов, ледве тримаючись на ногах, вздовж коридора і почав спускатися по сходах, спотикаючись і натикаючись на стіни.

Як тільки він зник, Дік повернувся до свого сховища, твердо вирішивши побачити, що буде далі. Розум підказував йому, що треба йти звідси, але любов і цікавість перемогли.

Час минав дуже повільно для молодої людини, схованої за килимом. Вогонь у каміні почав гаснути, лампа ледве блимала і чадила. Але не чути було жодного звуку, який би говорив про те, що хто-небудь з мешканців цього верхнього поверху повертається в свою кімнату. Тільки десь здалека, з нижнього поверху, чувся невиразний шум голосів: там весело розмовляли за вечерею. А за густою завісою снігу, який все ще йшов без упину, лежало безмовне місто Шорбі.

Аж ось, нарешті, на сходах почулися кроки й голоси. Гості сера Деніела зійшли на площадку і, повернувши вздовж коридора, побачили зірваний килим і труп шпигуна.

Дехто з них кинувся вперед, інші назад, і всі почали голосно кричати.

На їхні крики з усіх кінців збіглися гості: воїни, дами, слуги, одним словом, усі мешканці цього великого будинку. Галас дедалі збільшувався.

Потім натовп розступився, і до мертвого підійшов сер Деніел в супроводі нареченого, лорда Шорбі.

— Мілорде, — сказав Деніел, — чи не казав я вам про цю підлу чорну стрілу? Ось вона, візміть її! Ось вона стирчить, і, клянусь розп'яттям, мій куме, вона стирчить в одному з ваших людей, якщо він тільки не вкрав одягу ваших слуг.

— Справді, це була моя людина, — відповів лорд Шорбі, задкуючи. — Я б хотів мати більше таких людей. Він був меткий, як гончак, і потайний, як кріт.

— Правда, куме? — глузливо запитав сер Деніел. — А що це він винюхував, забравшись на верхній поверх мого бідного житла? Та йому не доведеться більше винюхувати.

— З вашого дозволу, сер Деніел, — сказав один з слуг, — в нього на грудях приколотий папір, на якому щось написано.

— Дайте сюди стрілу й папір, — сказав рицар. Взявши в руки стрілу, він похмуро-розглядав її, замислившись.

— Так, — сказав він, звертаючись до лорда Шорбі, — ось та ненависть, що вперто переслідує мене. Ця чорна паличка, чи, може, інша, подібна до неї, коли-небудь прикінчить й мене. І, куме, дозвольте недосвідченому рицарю порадити вам: якщо ці собаки почнуть переслідувати вас, тікайте! Вони діють, як заразлива хвороба, що поступово руйнує ваше тіло, доки не приведе до смерті.