Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Наступного дня, тільки-но благословилося на світ, я був біля джерела. Я вже застав там Мерліна, який трудився в поті чола, проте вологою і не пахло. Старий був у кепському настрої, і у відповідь на мої скромні натяки: мовляв, як чоловік не надто дужий, він даремно береться за гуж, він розв’язав свого язика й почав лаятись, як єпископ, — як французький єпископ доби Регентства[46].

Що ж до джерела, то воно жодних несподіванок для мене не таїло. «Джерело» виявилося звичайнісіньким колодязем, викопаним у звичайнісінький спосіб і викладеним звичайнісіньким камінням. Ні в тому колодязі, ні навіть у брехні, що створила йому славу, нічого дивовижного, а тим більше чудесного, не було; я таку брехню міг би придумати, рано-вранці спросоння, ще не розплющивши очей. Колодязь знаходився посеред темної кам’яної каплиці; капличні мури були прикрашені картинами релігійного змісту, в порівнянні з якими наші рекламні кольорові літографії — справжні шедеври; на них були зображені славнозвісні випадки чудесного зцілення водою, що відбувались якраз тоді, коли ніхто цього не бачив, — ніхто, крім ангелів. Ангели завжди з’являються на палубі, коли в морі має відбутися» чудо, — певно, для того, щоб потрапити на картину. Вони полюбляють це не менше за пожежників — якщо не вірите, перегляньте полотна давніх майстрів.

Каплицю, де знаходився колодязь, тьмяно, освітлювало кілька лампадок. Коли була вода, ченці витягали її за допомогою корби й цебра на залізному ланцюзі й виливали в кам’яні жолоби, якими вона витікала в кам’яні водоймища назовні. Ніхто, крім ченців, не мав права заходити до тієї каплиці. Але я ввійшов — з люб’язного дозволу мого побратима по ремеслу й підлеглого. Сам він до каплиці й не потикався, бо працював не головою, а заклинаннями. Якби він увійшов до того приміщення і скористався із своїх очей, а не з розладнаної психіки, то зміг би полагодити колодязь за допомогою звичайних засобів, а потім, як водиться, заявити, що сотворив чудо. Але цей старий бовдур належав до тих недоумкуватих чаклунів, які вірять у власне чаклування; а жоден чаклун, що дурить себе такими забобонами, ніколи не доможеться успіху.

Я гадав, що в колодязі відкрилася теча, що кілька каменів десь біля самого дна вивалилося й вода пішла в утворену діру. Змірявши ланцюг — він виявився дев’яносто вісім футів завдовжки, — я покликав двох ченців, замкнув двері, взяв свічку і звелів їм спустити мене у цебрі. Коли весь ланцюг розмотався, світло свічки підтвердило слушність мого припущення: частина мурування завалилась, утворивши велику провалину.

Я майже шкодував, що саме цей мій здогад підтвердився, бо в мене було ще одне припущення, більш придатне для чуда. Я пригадав, що в Америці, за багато століть по тому, раптово затихлий нафтовий фонтан оживляли за допомогою динамітних шашок. Якби виявилося, що колодязь висох із якихось інших причин, що не мали видимого пояснення, я міг би неабияк здивувати всіх, доручивши якійсь не дуже цінній особі кинути туди динамітну бомбу. Можливо, навіть Мерлінові. Але потреба в бомбі явно відпала. Що ж, не завжди все складається, як гадається. Та для ділової людини розчарування — спонука до пошуків нових шляхів. Я сказав собі, що поспішати нема куди, треба зачекати, а бомба ще може знадобиться. І вона знадобилась.

Коли мене витягли нагору, я вигнав з каплиці ченців і зміряв глибину колодязя волосінню. Колодязь був сто п’ятдесят футів завглибшки, а вода в ньому стояла зараз на рівні сорока одного фута. Я покликав ченця і спитав:

— Яка глибина колодязя?

— Не знаю, сер, мені цього ніхто не казав.

— А на якому рівні звичайно стояла в ньому вода?

— Майже до цямрин протягом усіх цих двохсот років: так свідчить переказ, успадкований нами від наших попередників.

Так воно, певно, й було, — принаймні до останнього часу. Це підтвердив свідок, якому я вірив куди більше, ніж ченцеві, — ланцюг на корбі: лише кінець його впродовж двадцяти-тридцяти футів блищав, а решта була заіржавлена і, певно, ніколи не опускалась у воду. А що ж відбулося тут того першого разу? Безперечно, якийсь практичний чолов’яга спустився в колодязь і замурував місце течі, а потім прийшов до абата й сказав, що з навіяння божого дізнався: якщо гріховну купальню буде зруйновано, свята волога повернеться. А тепер стіна колодязя знову завалилась, і ці йолопи знову молилися б, і влаштовували б процесії, і гатили б у дзвони, чекаючи небесної помочі, поки самі не висохли б і вітер не розвіяв би їхній прах, — і нікому з них не спало б на думку опустити в колодязь волосінь чи залізти в нього й подивитися, що, власне, сталося. Ох і важко ж це — відучитись від звичного способу мислення! Адже ми успадковуємо його як будову тіла та риси обличчя; якщо в людини за тих часів з’являлася думка, якої не було в її предків, починали підозрювати, що вона незаконнонароджена. Я сказав ченцеві:

— Наповнити водою висохлий колодязь — нелегке чудо, але ми спробуємо сотворити його, якщо у брата Мерліна нічого не вийде. Брат Мерлін дуже вправний чародій, але тільки для родинного кола: за межами вітальні його фокуси не варті ламаного цента, а в такій справі, як оця, — і поготів. Але тут немає нічого ганебного: зрештою, чарівник, здатний відживити колодязь, може навіть відкрити готель.

— Готель? Щось я, здається, не чув…

— Про готелі? Це те, що ви звете заїздами чи корчмами. Людині, яка вміє упоратися з таким чудом, під силу й керівництво готелем. Я можу зробити таке чудо, воно мені до снаги, але не буду від вас приховувати: щоб сотворити його, треба напружити всі свої надприродні сили — геть усі до останку.

— Вже хто-хто, а ми, ченці, знаємо це: минулого разу, кажуть, на чудодійне лагодження пішов цілий рік. Та хоч би як там було, ми молитимемо бога, щоб він послав вам успіх.

З погляду ділового, це була вдала ідея — пустити чутку, ніби відновлення джерела справа надзвичайно важка. Скільки нікчемних дрібниць реклама роздуває до велетенських розмірів! Цей чернець запам’ятає, які труднощі чекають на мене, рознесе таку чутку якнайдалі, й через кілька днів я стану героєм дня.

Повертаючись опівдні додому, я зустрів Сенді. Вона щойно відвідала самітників.

— Я б теж хотів їх оглянути, — сказав я. — Сьогодні середа. У них бувають денні спектаклі?

— Що саме, сер? Я, даруйте, не зрозуміла.

— Денні спектаклі. Вони працюють після обіду?

— Хто?

— Самітники, хто ж іще.

— Працюють?

— Еге ж, працюють!