Читати книгу - "Запахи. Історія одного вбивці"

не змінив Гренуя при помішуванні, одно підсипав легкі як пір’я квіти, стежив за вогнем і час від часу, начебто через спеку, ходив промочити горло. Але Гренуй не сперечався. Він покірливо вертів кописткою з ранку до вечора, навіть не відчуваючи втоми, бо щоразу по-новому був у захваті від процесу, що відбувався у нього під носом і на очах: від швидкого в’янення квітів та поглинання їхнього аромату.

Нарешті Дрюо вирішував, що жир вже досить насичений. Вони гасили вогонь, востаннє цідили важке вариво й виливали його в кам’яний тигель, де воно перетворювалось у запашну помаду.

Це була година пані Арнульфі, яка з’являлася, щоб перевірити коштовний продукт, понадписувати його і якнайточніше занотувати якість і кількість у своїх книгах. Вона особисто закривала тигель, запечатувала й зносила в глибини свого погреба, потім надягала чорну сукню та чорну вуаль удовиці і обходила всі парфюмерні крамниці міста. Аби викликати співчуття, пані Арнульфі змальовувала панам свою ситуацію самотньої жінки, вислуховувала пропозиції, порівнювала, зітхала й зрештою продавала — або не продавала. Парфюмерна помада могла довго зберігатися на холоді. І якщо ціни зараз лишали бажати кращого, то, хто знає, може, взимку чи на початку наступної весни вони полізуть вгору. Та й треба було поміркувати, чи не краще, замість віддавати товар цим пройдисвітам, разом з іншими дрібними виробниками відправити партію помади судном до Генуї або, наприклад, взяти участь в осінньому ярмарку в Бокере, — безперечно, ризикованій операції, але як пощастить, то надзвичайно прибутковій. Пані Арнульфі старанно зважувала всі ці можливості, зіставляла їх, а часом навіть поєднувала і продавала частину своїх скарбів, іншу приховувала, а третьою торгувала на власний ризик. Якщо ж під час таких розвідок у неї складалося враження, ніби помадний ринок перенасичений і не намічається покращення, вона летіла додому й наказувала Дрюо перетворити всю продукцію в рідкий концентрат.

І тоді помаду доводилося знову виносити з погреба, якнайобережніше розігрівати в закритих тиглях, розводити найчистішим винним спиртом і за допомогою спеціальної мішалки старанно перемішувати й вимивати. У погребі ця суміш знову швидко холола, спирт підбивався над затужавілою помадою і його можна було зливати. Виходило щось на кшталт парфумів, надзвичайно інтенсивних, бо на той час помада втрачала більшу половину свого запаху. Таким чином аромат удруге змінював середовище. Але на цьому операція не закінчувалася. Після старанного проціджування крізь тканину, в якій затримувались наймізерніші часточки жиру, заливши ароматизований алкоголь у невеличкий перегінний апарат, Дрюо повільно дистилював його на слабкому вогні. Те, що лишалося після звітрювання спирту, була крихітна кількість безбарвної рідини. Гренуй уже знав про неї, але такої якісної і чистої ніколи ще не нюхав ні у Бальдіні, ні у Рунеля: промениста квіткова олія, її аромат, сконцентрований тисячократно до малесенької калюжки. Ця есенція вже не пахла приємно. Вона пахла до болю інтенсивно, гостро й дошкульно. Та разом із тим достатньо було розчинити одну краплю есенції в літрі спирту, щоб оживити знову і відродити запах цілого лугу квітів.

Видобуток був мізерний: три маленькі пляшечки. Від аромату сотень тисяч квітів не лишилося нічого, крім цих трьох пляшечок. Але вони варті були цілого багатства навіть тут, у Грасі. І значно більше, якщо їх відправити до Парижа, Ліона, Гренобля, в Геную чи Марсель! Пані Арнульфі дивилася на пляшечки зачарованими очима, пестила їх поглядом, а коли щільно закривала відшліфованими скляними пробками, то затамовувала дихання, щоб не здмухнути бодай трохи коштовного вмісту. А щоб і після закриття ані найменший атом не випарувався, вона запечатувала пробки розрідженим воском, обтягувала риб’ячим міхурем і міцно обмотувала шийку. Потім ставила їх у вимощені ватою скриньки і зберігала в погребі під сімома замками.

37

У квітні вони мацерували дрік та апельсиновий цвіт, у травні — троянди, аромат яких на цілий місяць оповив місто в кремово-солодкий прозірний туман. Гренуй працював, як кінь, майже з рабською покірністю виконуючи всю найважчу роботу, яку йому доручав Дрюо. Але в той час як Гренуй, здавалося б, бездумно помішував гущу, шпаклював чи мив кадоби, прибирав майстерню або носив дрова, жодна суттєва деталь процесу, жодна метаморфоза запаху не лишалася непоміченою. Точніше, ніж Дрюо, Гренуй своїм носом пильно простежував мандрівку аромату від пелюсток квітів крізь жир та спирт аж до гарненьких мініатюрних пляшечок. Він заздалегідь відчував, коли жир перегрітий, відчував, коли виснажувалися квіти, коли вариво досить насичувалось ароматом, знав, що творилося в середині змішувачів і в яку саме мить належить закінчувати дистиляцію. І принагідно натякав про це, нібито ненароком, не змінюючи пози й тону підлеглого. Мені здається, починав він, що жир трохи перегрівся; я майже переконаний, що можна було б уже проціджувати; чомусь маю таке відчуття, ніби спирт випарувався із перегінного апарату… І Дрюо, який хоч і не був зразком інтелігента, але не був і заплішеним дурнем, з часом помітив, що найкраще виходило тоді, коли він дослухався саме до Гренуєвих «мені здається» чи «у мене чомусь таке відчуття». Й оскільки Гренуй ніколи не говорив зневажливо про те, що той думає чи відчуває, і оскільки ніколи — а тим паче при пані Арнульфі! — навіть жартома не ставив під сумнів авторитет Дрюо та його роль першого підмайстра, Дрюо не бачив причини, щоб не дослухатися до Гренуєвих порад; більше того — він тепер дедалі частіше покладався на нього.

Траплялося так, що Гренуй уже не тільки помішував, а й закладав сировину, грів казан, цідив, тоді як Дрюо зникав на часинку до корчми «Чотири дельфіни», щоб перехилити склянку вина, чи сходив нагору, до пані, порадитися, що і як. Він знав, що Гренуй зробить усе доладно. А той, хоч і мусив працювати за двох, утішався самотою, бо мав змогу вдосконалюватися в мистецтві і вряди-годи робити маленькі експерименти. І, радіючи мов злодій, він визначив, що помада, приготовлена особисто ним, незрівнянно краща, а його есенція набагато чистіша, ніж та, яку вони виробили разом з Дрюо.

В кінці липня почалася пора жасмину, в серпні — нічних гіацинтів. Ці квіти мали такий витончений і разом з тим нестійкий аромат, що їх не тільки треба було зривати до сходу сонця, а взагалі обробляти найобережніше. Теплота послабляла їхній запах, а раптове занурення в гарячий мацераційний жир могло зовсім знищити. Найблагородніші з усіх квітів не дозволяли так просто вирвати свою душу, треба було її в них якось виманити. В особливому приміщенні їх розстеляли на змащених холодним жиром плитах підлоги або замотували в проолієні простирадла, так вони мусили