Читати книгу - "Наказано вижити"

на палубу прощатися, туди, в перший клас, прослизнув прудкий невеличкий чоловічок із спецгрупи Мюллера, склянку цю взяв із собою; через півгодини туди буде влито грам смертельної отрути; таким чином, Штірліца — якщо він вирішить тікати з рейху — передадуть до рук «Інтерполу» в будь-якому куточку земної кулі як садиста і вбивцю…

…Однак назавтра, рівно в призначений час, від «Дагмар» із Стокгольма на ім'я Штірліца надійшла телеграма про початок роботи з оточенням Бернадота: «З самим графом контакт неможливий, бо він тільки що інкогніто виїхав до рейху, щоб зустрітися з вищими чинами для обговорення умов перемир'я на західному фронті».

…Повідомлення це, передане в Москву (Штірліц про загибель Дагмар нічого не знав, а Центр, розуміючи, що телеграми може розшифрувати противник, про це його не повідомив, почав свою особливу гру), все-таки відповідало дійсності; радянська розвідка одержала точні дані, що саме в той день, коли прийшла шифровка від «Дагмар», граф Бернадот справді зустрівся з Генріхом Гіммлером у приміщенні шведського консульства в Любеці.

Інформація для роздумів — IV

(Директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Директор ФБР кілька разів прочитав запис розмови «дикого Білла» з адвокатом з контори Даллеса Дейвом Ленсом, яку його люди змогли зафіксувати, обладнавши апаратурою той столик, за яким вечеряли друзі; оскільки Ленс наперед замовив хазяїну ресторану чудову їжу, а всі апарати друзів Донована прослухувались ФБР (звичайно, з метою «охорони державних інтересів США і особистої безпеки директора ВСС»), налагодити діло не становило труднощів для «особливої команди» Гувера, яка виконувала його найсекретніші доручення.

Оскільки Гувер переживав такі ж тривожні дні, як і Донован, він мусив знати все, що відбувається в хазяйстві його могутнього конкурента — а тому можливого союзника — в боротьбі за те, щоб вижити; а втім, президент поки що відкрито не говорив про його, Гувера, звільнення з отим паршивим соціалістом Гопкінсом, але все-таки на поріг Білого дому його останнім часом не пускали; Рузвельт мав унікальну пам'ять, він, як ніхто інший, завжди пам'ятав, на чому піднявся Гувер.

…Кожна країна звичайно являє собою певну двозначність: потомки здивовано запитують себе, як це в тих самих географічних межах могли сусідити та й взагалі визначати обличчя країни такі полярні тенденції, як Гітлер і генерал Людендорф — з одного боку, і Ернст Тельман, Томас Манн і Альберт Ейнштейн — з другого; Муссоліні — на одному полюсі, Антоніо Грамші, Пальміро Тольятті, Ренато Гуттузо і Альберто Моравіа — на другому; як могли існувати в одному історичному зрізі Бісмарк і Маркс, Толстой і «сірий кардинал» Побєдоносцев, Плеханов з Халтуріним і лідери брудного чорносотенства; як у республіканській Франції на одній і тій же вулиці могла сусідити штаб-квартира фашистських кагулярів гітлерівського ставленика де ля Рокка і майстерні Арагона й Пікассо; як, зрештою, пов'язати воєдино такі несумісності, як Хемінгуей, Драйзер, Скотт Фіцджеральд, Гершвін, Армстронг — по один бік, і Гувер, Форестолл і вожді ку-клукс-клану — по другий?!

І все-таки ситуація в Америці після закінчення першої світової війни була така незвичайна, що деякі проекції на майбутні повороти політики цілком можливі й виправдані.

…Американські солдати повернулися тоді з Європи переможцями, але ж повернулися додому далеко не всі: частина молодих хлопців, вихованих на лозунгах демократії, все ще служила в окупаційних військах, розквартированих Білим домом на захоплених територіях більшовицької Росії; вони, ці американські хлопці, які вперше покинули свого батьківщину, стояли під одними прапорами з агресорами, що вдерлися в Радянську Республіку за наказом королівської Британії, мілітаристської Японії, яничарської Туреччини — та хіба мало ще хто рвав змордоване тіло Росії в ті тяжкі роки?!

Але доктрина великих свободолюбців Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна не була тоді пустою фікцією в Штатах; чимало людей свято вірили, що право кожної людини, а тим більше держави на свободу вибору мусить бути підтверджено законом, тобто не тільки словом, а й ділом.

Саме тому робітнича Америка активно й відкрито підтримувала більшовицьку Росію, що проголосила — як Джордж Вашінгтон свого часу — повалення іга монархії і створення республіки під зрозумілим для кожного американця девізом: «Свобода, рівність і братерство».

«Руки геть від Радянської Росії!» — був не просто лозунг в Америці; це було дійство, що супроводжувалося страйками, пікетами робітників та демонстраціями напівлегальних тоді профспілок.

Банки й монополії, які проголосили, що «більшовизм — гірший за війну», а тому фінансували окупаційну армію за рахунок зниження заробітної плати трудящим, не могли далі терпіти того, що робітничий клас Америки відкрито й недвозначно заявив свою позицію в ставленні до Леніна і Рад.

Інтереси правлячого класу здебільшого втілюються через честолюбні інтереси окремої особи; так сталося і в Америці.

…Міністром юстиції в кабінеті Вудро Вільсона був директор банку «Страудсбург нешнл» Мітчел Пальмер; він також був головою Ради директорів концерну «Сітізенс гес», «Інтернешнл бойлер» і «Скрентон траст».

Одержуючи відомості про стан здоров'я президента Вудро Вільсона, що страждав від тяжкої недуги, Пальмер мріяв не тільки про те, щоб стати героєм правої Америки, розправившись з лівими; йому нав'язливо, до виснаги, вбачалося крісло в Білому домі; на гребені тієї операції, яку він задумав, Пальмер мріяв стати новим лідером заокеанського колоса, котрий згодом він хотів перетворити на бастіон світового антибільшовизму.

Як у будь-якій операції, що планується зверху, успіх справи вирішують конспіративність, гроші й підбір вірних людей, готових на все.

Сама природа міністерства юстиції вимагала секретності заходів; питання про фінансування задуманого було вирішено заздалегідь — під час таємної зустрічі Пальмера з дванадцятьма його однодумцями, власниками найбільших банків і корпорацій, незадоволених м'якотілою політикою ліберала Вільсона; що стосується людей, готових на все, то цю команду очолив давній друг міністра директор бюро розслідувань міністерства Вільям Флінн і начальник щойно створеного секретного відділу загальної інформації міністерства Джон Едгар Гувер.

Гуверу тоді було двадцять п'ять років; на війну його не послали, бо він влаштувався дрібним клерком у міністерстві юстиції; його хвороблива ненависть до негрів і до лівих швидко відкрила йому дорогу вгору.

Саме він увійшов до Пальмера з пропозицією завести облікові картки на радикалів, тобто на тих, хто пише, говорить чи думає по так, як усі.

Пальмер довго пересував на своєму величезному столі чорнильне приладдя, роздратовано-педантично рівняв прудкими, метушливими пальцями різноколірні папки, а потім нарешті сказав:

— Джон, але ж це — антиконституційний захід.

— Він стане ним тоді, коли ми почнемо давати інтерв'ю газетярам, — відповів Гувер. — Доти, поки моя робота буде внутрішньою справою міністерства, яке стоїть на стражі конституції, ніхто, ніде й ніколи