Читати книгу - "Острів Скарбів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ще пригадайте, — крикнув червонолиций старий матрос на ім'я Морган, якого я колись бачив у таверні Довгого Джона в Брістольському порту, — пригадайте, що саме він пізнав і Чорного Пса!
— І це ще не все, — додав Сільвер. — Він, клянусь громом, той самий хлопчисько, який витяг карту із скрині Біллі Бонса. І тоді й тепер ми сіли на мілину через нього.
— Так покінчимо з ним! — крикнув Морган і вилаявся.
Вихопивши ніж, він скочив на ноги з швидкістю двадцятирічного юнака.
— На місце! — закричав Сільвер. — Хто ти такий, Том Морган? Може, ти вважаєш себе тут за капітана? Клянусь, я тебе навчу дисципліни. Спробуй тільки сперечатися зі мною! Підеш туди, куди вже до тебе пішло чимало молодчиків за останні тридцять років мого життя. На рою або, хай йому чорт, рибам на поживу! Не було ще такої людини, яка не заплатила б жорстоко за те, що пішла проти мене. Запам'ятай це, Том Морган!
Морган замовк, але решта піратів почала виявляти невдоволення.
— Том має слушність, — сказав один.
— Досить мені вже макітрили голову, — пробуркотів другий. — Хай мене повісять, якщо я дозволю знов обдурити себе, Джон Сільвер.
— Джентльмени, хто з вас бажає мати справу зо мною? — проревів Сільвер, нахиляючись уперед і тримаючи в правій руці запалену люльку. — Що ж ви мовчите, хіба у вас язики повідсихали? Кажіть одверто й виходьте наперед. Я не для того прожив стільки років на світі, щоб якийсь п'янюга, що смокче ром цілими бочками, обрізав ніс моєму кораблеві в кінці життя. Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як ви самі кажете, джентльмени долі. Тож виходьте, я готовий. Хай той, хто наважиться, витягне свій кортик, і я, незважаючи на свою милицю, побачу, якого кольору в нього кишки, перш ніж погасне моя люлька.
Ніхто не ворухнувся. Ніхто не відповів.
— Отак ви завжди, — вів далі Сільвер, знову беручи в рот свою люльку, — смішно навіть дивитися на вас! Як тільки до бою, так у вас бракує пороху. Можете ви розуміти людську мову? Адже я тут капітан, ви самі мене обрали. І ви обрали мене капітаном тому, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Якщо не бажаєте битися зі мною, як личить джентльменам долі, то коріться мені, хай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей відчайдушний хлопчисько мені сподобався. Він показав себе мужчиною вдвічі більше, ніж такі пацюки, як ви. І я вам кажу: спробуйте тільки зачепити його, ви матимете справу зі мною. Ось вам і все!
Запала довга мовчанка.
Я стояв, прихилившись до стіни. Серце моє все ще калатало, наче молот. Але у мене виникла надія на порятунок. Сільвер сидів на бочці, схрестивши руки і покурюючи, спокійний, паче в церкві. Тільки очі його неспокійно бігали, і він потайки стежив за своєю буйного командою. Пірати відійшли в куток і про щось радилися. Голоси їхні лунали в мене у вухах, немов дзюрчання ручаю. Іноді вони оглядалися, і тоді багряне світло головешки падало на їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони більше не на мене, а на Сільвера.
— Ви, здається, хочете щось сказати мені? — спитав Сільвер, плюнувши вбік. — Викладайте. Я готовий вас слухати.
— Прошу пробачення, сер, — відповів один з піратів, — ви добре користуєтеся своїми привілеями, але, може, ви згадаєте і про інші наші звичаї? Команда незадоволена. Команда має свої права, як і всі інші команди. За нашими звичаями ми можемо зібратись і поговорити про начальство. Прошу пробачення, сер, бо поки що ви у нас капітан. Але я хочу скористатися з свого права і піти на нараду.
І, віддавши Сільверові честь за всіма правилами морського статуту, високий хворобливий жовтоокий матрос років тридцяти п'яти попростував до дверей і вийшов з блокгауза. Решта, один по одному, теж пішли за ним: кожен віддавав Сільверові честь і говорив щось, ніби виправдовувався.
— Згідно з нашими звичаями, — сказав один.
— У кубрик на збори, — сказав Морган.
Я і Сільвер лишились віч-на-віч біля палаючої головешки.
Корабельний кухар одразу ж вийняв з рота люльку.
— Слухай, Джім Гокінс, — ледве чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, і, що ще гірше, тобі загрожують тортури. Вони хочуть скинути мене. Але не забувай, що я заступився за тебе. Я не збирався цього робити, але ти сказав кілька слів, і я змінив свої плани. Я був у відчаї, що так безглуздо програм цю пру і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти свій хлопець. І я сказав собі: «Заступися на Гокінса, Джон, і Гокінс заступиться за тебе. Ти — його остання карта, Джон, а він, клянусь громом, вік теж — твоя остання карта. Послуга за послугу, — вирішив я. — Ти врятуєш собі свідка, коли дійде до суду, а він врятує твою шию».
Я почав потроху розуміти, в чому річ.
— Ви гадаєте, що програли свою справу? — спитав я.
— Атож, хай йому грець! — відповів він. — Якщо шхуни нема, значить, плакала моя голівонька. Справа ясна. Тільки я глянув на бухту, Джім Гокінс, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертий, а зрозумів, що ми програли цю гру. А ці хай собі радяться, всі вони — дурні і боягузи. Я спробую врятувати твою шкуру. Але слухай, Джім, послуга за послугу: ти в свою чергу виплутай Довгого Джона з петлі.
Я був дуже вражений: отже, справа їхня дійсно безнадійна, коли сам вожак, старий пірат, просить пощади.
— Все, що зможу, я зроблю, — пообіцяв я.
— То вдаримо по руках! — вигукнув Довгий Джон. — Ти дешево відбувся від смерті, та й я, клянуся громом, маю тепер шанс на порятунок.
Він пошкутильгав до головешки, яка горіла біля дров, і знову розкурив свою люльку.
— Зрозумій мене, Джім, — вів далі Сільвер, повернувшись на старе місце. — У мене ще є голова на плечах, і я тепер вирішив перейти на бік сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну у безпечне місце. Як ти це зробив, я не знаю, але я певен, що корабель цілий і непошкоджений. Гендс і О'Брайєн сплохували. Та я ніколи й не покладався на цих. Зверни увагу: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила нашої гри і розумію, що я програв. А ти таки молодець, і якщо ми триматимемося разом, то успіх
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Скарбів», після закриття браузера.