Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

— Як тобі потрібна буде наша допомога, промов ці слова:

Синичко-синичко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

Гуцуляк подякував пташкам і мандрує далі. У глибині лісу побачив ведмедя, який з дупла брав мед. Навкруг парубка задзижчали бджоли:

— Леґеню, той ведмідь нам жити не дає. Убий його, а шкіру забери собі, вона стане тобі у пригоді.

Він пожалів працьовитих бджіл, зарубав ведмедя, а шкіру забрав.

Ішов не день і не два. Прийшов на сільську толоку, де стояли циганські шатра. Бачить, великий псисько напав на циганча. Гуцуляк шпурнув у пса патиком, узяв хлопчика на руки і приніс у табір.

Старий циган, як почув, що сталося, дуже втішився.

— У тебе добре серце, — сказав він. — Візьми у подарунок оцю скрипку. Як потрібна буде допомога, тільки бринькни на першій струні, і я вже буду коло тебе.

Так гуцуляк дістався до столиці сусіднього царства. Ходить такий змучений, що без вітру падає. А не знає, як йому знайти підземну царівну. Сів на камінь, тяжко зажурився. Потім узяв скрипку і тихенько бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.

— Чого ти, сину, зажурився?

— Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.

Старий дав пораду:

— Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.

Гуцул так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:

— Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Най би повеселилася і наша донька.

Цар покликав цигана:

— Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.

Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:

— Добре придивляйся, куди він буде тебе вести.

Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземний палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.

— Ану заграй, — сказав цар ведмедеві.

Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку.

Дівчата одразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, царівна попросила:

— Най мені ведмідь іще пограє.

Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не пішли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка — файного, як сонце. Довго-довго милувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісарське вбрання. Та ще наповіла:

— Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випускай.

Цар забрав ведмедя і повернув циганові.

Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбрання. Відтак пішов сватати царівну.

— Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку, — сказав цар.

Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й відсунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Леґінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.

За ним прийшов і цар.

— Станьте всі в ряд! — крикнув на дівчат: він був невдоволений, що гуцуляк дізнався про його таємницю.

Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.

Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока потекла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.

Леґінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:

Синичко-сестричко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:

— У чому біда, братчику?

— Допоможи знайти царівну.

Синичка заспівала йому коло вуха:

— Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.

Гуцуляк придивився. Раптом уздрів, як одна з дівчат сіпнула ногою.

— Оця! — вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.

Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм пару коней, срібла-золота і відпустив у світ.

— А куди мене ведеш? — спитала царівна.

— До мого царя.

Дівчина заплакала.

— Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під землею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у гори. Я буду твоєю.

Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і зажили собі, як у казці.

Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п'ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п'ять років, прийду додому, скажуть люди: «Дурак солдат… Двадцять п'ять літ прослужив, а царя не бачив». Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.

— Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.

— Хай іде.

Приходить солдат.

— Що, служивий, скажеш?

— От прослужив я двадцять п'ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п'ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.

— Ну, яку ж тобі нагороду дати? — питається цар.

— Дайте мені старе сідло.

— Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.

— Ні, я хочу старе.

— Ну, добре.

Дав цар наказ — і принесли слуги солдатові старе сідло.

— Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.

Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло — нащо йому?

Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.

Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: «Царя бачив?» — «Бачив». — «А Бога ж то не бачив?» — «Не бачив…» Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях смерть стоїть на варті.

— Куди йдеш, солдат?

— От прослужив я двадцять п'ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.

— Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.

— Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.

— Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.

Лишився солдат замість смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив,