Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Згода!

Тоді Іван перестав сікти; підбігає до царя.

— Згода, — каже.

Цар подарував йому золотий перстень. Іван взяв і полетів.

— Ще, — каже, — в другім царстві ждуть від мене запомоги.

Цар з військовими своїми лиш стільки придивились до Івана, що пізнали його.

— Це — кажуть, — той лицар, що за другим разом до царівни скакав.

— Той самий, — каже цар. — Якби цей був моїм зятем, то я не пожалував би йому віддати три чверті свого царства, відступив би йому, а сам в одній чверті тільки царював би.

Військові спозирнули оком один на другого, думаючи: «Порядкує цар, немовби у своєму току!» А Іван собі приїхав до лісу, пустив свого коня і ліг під дубком відпочити: поклав ту шаблю коло себе і цей перстень на руці має. Лежить ще зовсім вбраний по-лицарськи. От приходить якийсь дуже великий заслужений чоловік — пан чи що, чи генерал.

— Не продаси, пане лицарю, тієї шаблюки часом?

— Ні, — каже, — не продам, а так віддам, лиш дай мені за неї мізинний палець з правої ноги.

Покрутився генерал, подумав, але що ж! За ту шаблюку царівну дадуть, і згодився дати палець. Відтяв його і дав Іванові.

— Може, — каже Іван, — і цей перстень тобі знадобився б?

— А добре, — каже.

— Дай мізинний палець з лівої ноги, то віддам.

Відтяв генерал палець і з лівої ноги і дав Іванові, а сам взяв перстень і шаблю та й поїхав. Тоді й Іван відпустив свого коня, а царського взяв, сів на нього, очима до хвоста, й їде додому.

— А що, — питають, — багато навоював?

— Багато, — каже, — повну пелену! — І висипав тріски та патички, що в лісі назбирав.

Другі кпили, сміялися, а царівна плакала, що таку тютю вибрала собі. А цар ще не вертався, бо розійшлась поголоска, що той цар — неприятель — ще третій раз хоче сили попробувати, та аж тоді згода буде. Надійшло чужого війська неприязного, як хмар восени, — може, там двоє або й троє царства докупи зійшлося, аби таки збити цього царя і його дочку силою віддати заміж за якогось там царевича горбатого чи що, а може, за німця, а вона німця не хотіла. Каже:

— Лучче за такого Івана піду, який він є, а німця не хочу і на очі бачить. І ні за кого не піду, тільки за Івана.

Вона добре придивилась на нього ще на стовпі і тепер пізнала, що це таки той самий лицар, лиш дурня дуже вдає.

Як пізнав батько, в чім діло, то й пише до дочки: «Так і так, дитя моє! Шукав я для тебе долі, а для себе запомоги, а знайшов собі лихо, а тобі напасть, отого Івана непотрібного. От, бачиш, збираються царі наше царство звоювати, тебе силою заміж взяти, а мене в неволю запродати або мечем стяти!» — І приписав: «Як почуєш, що ми завойовані, то кажи знести голову Іванові, бо то не він той лицар, що на стовпі був, а є хтось другий.

Той генерал уже дав о собі чутку. От дійшло письмо до царівни, вороги півкраю спустошили вогнем і мечем. А Іван собі на печі — нічого й не знає.

Як перечули царські двораки, що Іванові наказано голову знести, та й прийшли до нього і кажуть:

— Вигрівайся ж добре на печі, бо вже більше не будеш — цар казав тобі голову знести.

А Іван собі зареготався, як навіжений, та й каже:

— Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть! А тим часом — коня мені! Поїду на війну!

Цар не дав приказу, щоб не слухати Івана, ні царівна не дала; то й підвели йому коня, все того ж возиводу, і кимаку дали в руки. Іван сів на коня, як на лаву, і поїхав, посвистуючи під якусь думку. Приїхав до лісу, пустив коня та як задзвонить у третій дзвінок, так і з’явився кінь морозоватий.

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Поїдемо на війну! А звоюєм?

— Тяжко воно, тяжко! Але побачимо! Бери зброю з вуха, а з-під сідла убрання.

Вбрався Іван, сів на коня, а кінь і говорить:

— Та не оглядайся, бо поранять! — І поніс Івана поверх лісів…

Прилітають на війну, а там цареве військо тільки що держиться — от-от і переможуть.

— Стій, військо! Дай дорогу! — гукнув Іван і почав сікти на два боки, а кінь бити на чотири. Як побачив цар лицаря, то душа і стала йому на мірі; бо вже знав, що його грало.

Проїхав Іван раз, другий, третій поміж неприязне військо, і зостався чоловік, як на пожарі стеблинка: і ті царі трупом валяються, і все військо їх. Глянув Іван вперед себе — нема з ким воювати; та й забувся й оглянувся назад себе, а з-між трупів і встає лицар.

— Ану, — каже, — зо мною на поєдинок!

Розійшлися, з’їхалися, брязнули шаблюками раз, другий, та й тому голова злетіла, а Іван зостався без мізинного пальця на правій руці.

— До царя! — каже кінь.

Іван підняв руку вгору.

— Рана, — каже і протепом до царя.

Цар щось там уже на собі такого, що міг розірвати, розірвав і зав’язав тому рану та й просить до себе.

— Нема часу! — Іван каже. — На весіллі буду.

І поїхав, бо, каже, ще й друге царство від його лицарської запомоги жде. Їде Іван додому у своїм лицарськім вбранні, з зав’язаною рукою, як перестріва його знов той генерал чи що.

— Продаси, — питає, — хустку?

— Ні, не продам, а так віддам, тільки дай мізинний палець з правої руки.

Втяв той собі палець і віддав Іванові, а собі взяв хустку і перев’язав рану та й поїхав прямо на столицю. А Іван звернув у ліс, пустив коня, назбирав ганчірок і замотав собі рану та й іде додому.

— Що тобі в руку? — питають двораки.

— Тріски збирав та й заскалив, — відказав Іван і поліз на піч.

От і цар приїжджає, розказує, що такий-то й такий лицар визволив його з біди, і розпитує, чи не бачив хто, куди він поїхав.

— А я, — каже, — не пожалую все царство своє відступити, як захоче бути моїм зятем.

Зараз йому і сказали про того генерала, що то він той лицар, бо в нього і коні такі єсть, як цар оповідав, і рана на руці, і царівниною хусткою рука перев’язана. Дав цар приказ привести того генерала. Він і прийшов; та