Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

Перед такою красотою,

Перед богинею такою!

Сама Егерія[193] в гаю,

Кленучи доленьку свою,

Повісилась. А мудрий Нума

І на дівча, і на цвіти

Дивується собі і дума:

«Який би ретязь[194] ще сплести?»

28 мая [1860],

С.-Петербург.

«Тим неситим очам…»

Тим неситим очам,

Земним богам-царям,

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

І хвалебні псалми

Тим дрібненьким богам.

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Добросердим-малим,

Тихолюбцям-святим,

Творче неба й землі!

Долгоденствіє їм

На сім світі; на тім…

Рай небесиий пошли.

Все на світі — не нам,

Все богам, тим царям!

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

Моя любо!.. а нам —

Нам любов меж людьми.

31 мая [1860],

СПб.

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Раніша редакція

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, — каже, — зигзицею[195],

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі[196]. І на тілі

На княжім білім, помарнілім

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

«Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо[197] моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий… Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна

І каже: «Дужий і старий.

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив єси на байдаках

На половчан, на Кобяка[198]

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю [199] преславний

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала,—

Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: «Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину.

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо… Я загину!»

4 іюня [1860],

СПб.

Остання редакція

В Путивлі-граді вранці-рано

Сумує, плаче Ярославна.

«Полечу, — рече, — зозулею,

Понад Дунаєм полечу!

Рукав бебряний омочу

В ріці Каялі.. І омию

На княжому дебелім тілі

Засохлу кров його… Отру

Глибокії на любім ладо рани»,

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі-городі.

Й рече:

«Вітрило-вітре, господине!

Нащо ти вієши, несеш

На легкому крилі своєму

Хиновські стріли?»

14 сентября [1860,

С.-Петербург]

«З передсвіта до вечора…»

З передсвіта до вечора,

А з вечора до досвіта

Летить стріла каленая,

Бряжчить шабля о шеломи,

Тріщать списи гартовані

В степу, в незнаємому полі,

Середи землі Половецької.

Земля чорна копитами

Поорана, поритая;

Костьми земля засіяна,

А кровію политая.

І журба-туга на тім полі

Зійшла для Руської землі.

Що гомонить отам, зичить

Удосвіта? То повертає

Той Ігор військо на пригоду

Тому буй-туру Всеволоду [200].

І бились день,

І другий билися,

Та коло полудня на третій

Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли

Брати різнились; бо не стало

Крові-вина!.. Допировали

Хоробрі русичі той пир,

Сватів упоїли,

А самі простяглися

За землю Руськую. Хилилась

І слалась, плачучи, трава;

Високі гнулись дерева…

Додолу гнулися, журились!

6 іюля [1860,

С.-Петербург]

«Умре муж велій в власяниці…»

Умре муж велій в власяниці[201]

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський[202], восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков[203], Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юбкоборцеві восплач[204].

І вся, о Русская Беседа[205],

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!

17 іюня [1860,

С.Петербург]

ГІМН ЧЕРНИЧИЙ

Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми,

Тебе ж, боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,

Кохалися б, та дружились,

Та діточок виростали,

Научали б та співали:

Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.

Ми ж, окрадені небоги,

Самі тебе одурили

І, скиглячи, возопили:

Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,

А ми собі молодиці…

Та танцюєм, та співаєм,

Співаючи, примовляєм:

Алілуя!

20 іюня [1860,

С-Петербург]

«Над Дніпровою сагою…»

Над Дніпровою сагою

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився,

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: «Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся».

Козак каже: «Погуляю

Та любую пошукаю».

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю,

Вихожаючи, співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В’ються-гнуться та співають.

24 іюня [1860,

С.-Петербург]

«Росли укупочці, зросли…»

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!..

Зійшлись незабаром. Побрались;

І тихо, весело прийшли,

Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба —

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий припести.

25 іюня [1860,

С.-Петербург]

«Світе ясний! Світе тихий…»

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць[206] онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими[207] піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

27 іюня [1860,

С.-Петербург]

ЛИКЕРІ[208]

На память 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить!