Читати книгу - "Купальниця"

Олег поступово одужував, вже й вставав, сідав за комп’ютер

і навіть повеселішав після того, як Сашуня знайшов для ньо-

го роботу, яку можна було виконувати вдома за своїм ноут-

буком. Робота не потребувала великих зусиль, оплату обіця-

ли мінімальну, хоча й без затримок. Треба було переглядати

деякі угоди однієї фірми — ця фірма вже мала сумний досвід

суттєвого штрафу за якісь помилки в документах. Олег від-

чув себе краще й одразу взявся за роботу.

Кінець осені та початок зими проминули, як короткі дні, швидко й непомітно.

Коли з Олегом вчасно розрахувались, він зрадів, ніби зірвав

джек-пот. І Кароліну це відверто подивувало — він припускав, виходить, що його знову можуть надурити. Та оплата праці

і справді чимось нагадувала черговий обман. Олегові платили

за мінімальними розцінками на рівні прожитковому мініму-

му. Проте, піднесено пояснив він Кароліні, нічого особливого

він і не робить, і час залишається, аби шукати солідну, добре

оплачувану роботу; а на перший випадок можна погодитись

і на цю. Тільки треба жити трохи ощадливіше. Наприклад, ди-

витися кіно вдома, а не в кінотеатрі.

Чого ця згадка про кіно так зачепила Кароліну? До сліз. Во-

на сховалась у ванній і там виплакала свою здивовану образу.

Жити ощадливіше? Та вони і так живуть ощадливо! За помеш-

кання не платять, бо розплатились на кілька місяців наперед

тим, що облаштували порожню кімнату. Але ж за комунальні

послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц

у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового

опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У рес-

торани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі ніку-

ди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не

157

їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припну-

тий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього

шар задавненої пилюки.

Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підста-

вила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.

А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні зга-

сають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер прониз-

ливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на

неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя до-

корінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що

так усе складається…

Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові

проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.

Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повер-

нула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, ви-

йшла з ванної.

У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній

уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімна-

ти, як почула в спину:

— Завтра в нас репетиція.

— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?

З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові по-

сиденьки.

— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні кос-

тюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак

лише додав: — Ходімо, подивишся… Вечори в тебе вільні. Я по-

мітив.

— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпус-

тять з роботи.

І причинила за собою двері.

Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно

відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає:

«Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина на-

158

стільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечо-

ри, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки

доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не

від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа лю-

дина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.

Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?

— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — ска-

зала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цьо-

го запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата

Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.

— Що таке? — насупила брови Анна.

Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна

залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.

— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтур-

ботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хо-

чу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кож-

ного наступного дня.

Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати.

А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.

— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із

печивом та хлібом. — І булку взяла.

З першими морозними днями вони видивлялись по пар-

ках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину

допомогу та пересувний пташиний ресторан.

Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє не-

вдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше

за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди

передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут гос-

подар, а хто найманий працівник.

— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — за-

питала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не ви-

йшла з кімнаті.

— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.

159

— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклац-

нувши за собою двері.

Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висві-

тивши на екрані ім’я «Анна».

— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано

нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?

— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи го-

лос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб госпо-

диня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це

гроші для мене?

— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. —

До побачення.

А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому ви-

падку не пропаду.

Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шов-

кова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла мож-

ливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів.

І все залежало від того, чи