Читати книгу - "Том 2"

Ой подивись на сніг, ти, горда мила,— Холодний сніг і той дається в руки,

Ти ж бачиш добре, що мене зв’ялила, Чом не рятуєш від тяжкої муки?

Хотів би я хорошим стать на вроду, Під ганками гукав би серед міста,

Як ті, що продають холодну воду: «Мої красуні, ось водиця чиста!»

Спитала б, може, люба гордівниця:

«А хто сей красень, що іде з відерцем?» Я б гречно відповів з тремтячим серцем: «Кохання сльози се, а не водиця!»

Ada Негрі

КІНЕЦЬ СТРАЙКУ

Всі переглянулись, бліді, знеможені Безсонням, голодом, змаганням, горем.

Один промовив, злиднями загнічений:

«Що ж?., смерті не поборем...»

Озвався другий: «Діти в мене хиріють З нужди».— «Моя стара давно у шпиталю»,— Додав ще третій. Жах насунув хмарою,

Всі похололи з жалю.

Тут скрикнув парубок з вогнистим поглядом, Моторний, дужий: «Ні! Сього не буде! Борімось до загину всі! Не даймося!

Ми ж не товар, ми — люде!»

...Всі переглянулись, бліді, знеможені Безсонням, голодом, горем.

Мовчали всі, а в думці озивалося:

«Ні... смерті не поборем...»

* *

*

Смутної провесни, серед травиці, Фіалки цвіт дочасний розцвітав; Зимовим холодом повіяло з діброви —

І ніжний цвіт зів’яв.

Був вечір сумний, на устах у мене Із серця поцілунок виникав;

Не привернувся ти — і любий поцілунок Ще не розцвів, зів’яв.

ш

ЛІРИЧНІ ПІСНІ ДАВНЬОГО ЄГИПТУ ПЕРЕДМОВА

Пісні, подані тут, не фантазія і не наслідування. Се справжні твори давньої єгипетської поезії, що доховалися до нашого часу на каміннях, у трунах молодих дівчат — і на смітниках великих давніх міст (через те декотрі маємо тільки в уривках). Кожна з них має більш ніж 3000 літ, одна тільки («Напис на стовпі») «молодша», бо походить з 700-го року зо р[іздва] Х[ристового].

Перекладені вони на нашу мову не з єгипетського первотвору, звичайно, а з наукового німецького перекладу проф. А. Відемана причому з прозаїчної форми повернені в віршовану. Зроблено се тому, що коли однаково точного перекладу дати не можна, не бувши єгиптологом, і коли ритміка єгипетського вірша та й сама вимова єгипетських слів нікому не відома (єгипетське ж письмо дає тільки ідеї, а не звуки), то зоставалося єдино можливим перекладати не букву, а дух первотвору. Дух же той, гадаю, не можна було б передати, перекладаючи пісню не піснею, а прозаїчним переказом,— не можна собі уявити ніякої пісні в такій формі. Крім того, деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимсь таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тричі тисячолітнього змісту. Таке було почуття перекладача, а якщо воно привело до помилки, то, може, колись український єгиптолог настане, що ту помилку поправить. Тим часом хотілося показати хоч так сі зразки ясної, радісної поезії великого загадкового народу. Доля того народу не була веселою — вся історія його пройшла під гнітом або своїх деспотів, або чу-

жих напасників — і все ж таки десь бралася сила не закривати очей на радощі світу й життя; може, тому той народ і прожив так довго!.. Ясними радощами усміхаються сфінкси, веселі барви сяють навіть на стінах гробовищ і рідко трапляється сумний вираз на скульптурних та мальованих поличчях тих папірусових трун, де замикались мумії чорні. Така сама ясність і радощі духа виявляються і в перекладених тута піснях. Проф. Відеман вважає їх не «народними», а «літературними», але, минаючи вже те, що сі терміни взагалі не мають твердої наукової основи, українцеві, звиклому до своїх «високолітературних» народних пісень, скоріше, либонь, здається правдоподібним, що, власне, народна душа могла зродити сі співи, прості, нештучні і щирі, хоч не позбавлені й майстерності в вислові. В перекладі додержано якнайближчої точності щодо тексту, поданого у проф. Відемана, і ніде зміст не віддавався на жертву формі (скоріш навпаки), тож коли ці прадавні пісні промовляють до душі новітньому читачеві, то се буде заслугою не перекладача, а народу-творця.

1

Ой далеко до берега того,

До розкошів закохання мого!

Поміж нами річка протікає,

На мілизні крокодил чигає.

Я пущуся річкою тією.

Та й поплину низом течією.

Не боюся я лихої долі,

Мчу по хвилях, мов по суходолі.

Від кохання виростає сила!

Маю чари, бо навчила мила.

2

(Уривок)

Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку,

Я п’янію і без трунку!

Як надійде час вечірній, щоб для неї постіль слати,

Ой слуго, май пильнувати!

Ти повий тонким серпанком постать любу чарівниці, Постели їй, мов цариці.

З полотна царського хуста маєш милій постелити,

Ще й олієм покропити...

3

Ох, якби я був при милій негритянкою тією,

Я б ходив слідком за нею!

Ох, тоді б на любу постать досхочу я надивився,

То б то радощів напився!...

4

Так любов до тебе всю мене проймає, як вино водицю, пахощі живицю,

Мов солодкий сік, що наскрізь проникав.

Ти ж, ти так спішишся, щоб уже скоріше бути нам з тобою,— рветься так до бою Огир, що вбігає на побойовище.

По наказу неба милої кохання, як вогонь, палає, милого бажання списом пробиває.

5

Чи ж моє серденько не пристало щиро до твого кохання?

Я б тебе не кинув, хоч би дізнавав я щодень катування,

Хоч би мене гнали в Сірію киями, в Нубію різками,

Хоч би проганяли вгору канчуками, в доли колючками.

Я ж би не послухав нічиєї ради,

Зроду б я не зрікся любої відради!

6

Ой ляжу я долі посеред осади, уже ж бо я хворий з тяжкої досади.

Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька, а помежи ними йде моя миленька.

Оступись, лікарю, хай мила лікує, тільки мила знає, що мені бракує.

На хуторі в коханої моєї, де серед двору є нова криниця, відскочив засув, двері відчинились,— я чую — милая моя гнівиться.

Що, якби я був тим рабом придворним і то б на мене сердилась дівчина!

Якби почув той гнівний голосочок, від страху я б зробився, мов дитина.

8

Мій хороший! Серце прагне господарити для тебе, годувати, доглядати,

забуваючи про себе.

Щоб моя рука спочила на руці твоїй!

Якби ж ти мепі відмовив

цілування-милування, говорило б серце потай, притлумляючи благання:

«Я самотнє серед ночі, зник величний мій! Я тепера наче мертве, мов лежу в труні, бо хіба ж не ти здоров’я і життя мені?..»

А якби ти привернувся до мене близенько,

«От, знайшлося любе щастя!» — мовило б