Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

це, як на мене, найпевніший знак, що його людство «нічого кращого не заслужило». Сміх — це не тільки спосіб психологічного самозахисту, це ще й прояв соціальної щирости (не з усіма можна сміятися, і вже точно не надто попосмієшся на самоті!); спільний сміх так само насущний для міжлюдського зв'язку, як і спільне споживання їжі. Якщо ж навіть у родині, навіть перед лицем спільної смерти кожен до кінця залишається, як і на церемонійній вечірці, безнадійно-самотньо ув'язненим у власному «рольовому коконі» («опікунчий батько», «ніжна мати-господиня», «проблемна бунтарка-дисидентка» — ніщо, порівняно з першою частиною фільму, не змінилося, всі маріонетки зостаються на своїх місцях!) — і наважується вилізти з того кокона й «узятися за руки» тільки аж коли треба заспокоїти дитину перед падінням неба на Землю (та й то, навіть не вилізти, а змінити «ігровий сценарій» — цього разу на дитячий, від чого в останні хвилини гра нарешті, істинно «магічним» чином, набуває сенсу: більше не роз'єднує, а ріднить), — то такому людству, погоджуся, справді вже ніщо не допоможе. В наших умовах у таких «рольових коконах» продовжували дефілювати партійні ортодокси, лектори ЦК Компартії, які своєю поведінкою дуже нагадували героя Кіфера Сазерленда (чи то герой «Меланхолії» через двадцять п'ять років наслідує їх?..), та ще офіцери КҐБ, які єдині тоді мусили бути щасливі, бо їм додалося праці: в кінці травня один такий приходив вербувати й мене (цей сюжет я потім використала для схожого епізоду в біографії Дарини в «Музеї покинутих секретів»), і ми з ним близько трьох годин мужньо блукали вулицями «на свіжому повітрі», дивуючи нечастих перехожих (він, правда, запропонував піти до ресторану — на той час гуляти «на свіжому повітрі» вже не рекомендувалося цілком офіційно, — але на це я згодитись не могла: ресторан — то вже, як не крути, «початок угоди», після якого відмовлятися від «співпраці» було б набагато складніше, і наковтатися трохи зайвих мікрорентґенів — яка вже різниця, кількома більше чи кількома менше? — було однозначно привабливішою опцією). Через п'ять років країна всіх цих серйозних мужчин якраз і накрилася своєю «Меланхолією», і якщо чимало з них так само серйозно сприйняли це за «планетарний вибух» (чи пак, за словами російського президента, за «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття»), то порівняно з героями фон Трієра вони мали бодай ту перевагу, що так нічого й не зрозуміли. Ті, хто намагався зрозуміти, цієї переваги не мали. Із Жахом, який нам відкрився, треба було вчитися жити: кажучи мовою фон-Трієрівського міфу — вчитися приймати сонячні ванни в світлі Меланхолії.

Питання «Чому ми?», як і всяке інше, скоро вже раз поставлене, передбачає десь «у колективному розумі людства» наявність відповіди. Можливо, комусь ця думка здасться блюзнірчою, але якби на хвилинку спробувати уявити себе режисером того фільму, в якому всі ми, сім мільярдів «двоногих без пір'я», складаємо всього-на-всього масовку, то доводиться визнати: «майданчики» для вироблення такого досвіду в обох випадках — і Чорнобиля, і Фукусіми — обрано таки не без сенсу. Кожному дається стільки, скільки він може витримати — істина, однаково справедлива що для індивідів, що для народів. Вийшло так, що освоюватися з «новим жахом», який несе із собою доба екологічних катастроф, першими випало тим народам, у чиїй пам'яті вже був «досвід Апокаліпсису» — не «колективної смерти» доби масових убивств, а саме «кінця світу», тобто такої катастрофи, при якій руйнується первісний («космічний») порядок речей — і природа перестає бути людині біологічним «домом».

Японія отримала цей досвід у 1945-му, після американського атомного бомбардування. Україна — в 1933-му, після зовсім іншого «бомбардування», яке потім ще майже шістдесят років залишалося «невидимим» (поза таємно передаваною пам'яттю в родинах жертв) і тому донині належно не оціненим за своїми цивілізаційними наслідками. Тож мушу бодай коротко пояснити, чому «тридцять третій рік», як його, дещо конспіративно, довший час було йменовано в живій мові (офіційна назва — Голодомор — є недавньою і серед старшого покоління так і не прищепилася), відбився в українській свідомості травмою чи не більшою, ніж Друга світова війна, — і таки справді онтологічною. Справа не в точній кількості смертей, яку, найправдоподібніше, вже ніколи не буде встановлено («від 3 до 10 мільйонів» — ножиці, самі собою макабричні!). І навіть не в тому, щоб нарешті чітко й ясно вказати пальцем на винуватців (головний камінь спотикання, через який Голодомор досі становить предмет міжнародної політичної кон'юнктури й збурює уми далеко не самих лише істориків!), — принаймні не тільки в цьому, хоч це й украй важливо для збереження в людстві XXI століття віри в здоровий глузд (мученицька смерть мільйонів в один час, в одному місці й з однієї причини, що за ту смерть от уже восьмий десяток літ «ніхто не відповідає», просто-таки голоблею стирчить урозріз із засадничими правилами нашого цивілізаційного співжиття — ідеєю «природного права» й кантівським категоричним імперативом, і погодити їх, не впадаючи в шизофренію, ніяк не вийде). Ба більше, йдучи ще далі, можна навіть, гіпотетично, заплющити очі (хоч це, либонь, найтяжче!) на понад піввікову  з а б о р о н у  о п л а к у в а т и  м е р т в и х, що вдаряє вже по самих підвалинах ідентичности гомо сапіенса, відколи той вибрався з печери (ще в мої студентські роки розмови «про 1933-й рік» кваліфіковано як «антирадянську агітацію», а в автобіографічному романі Антона Санченка, 1966 року народження, є спогад, як він, тоді моряк радянського флоту, 1989 року вперше на власні очі прочитавши в газеті те, про що доти хіба недомовками чув од діда з бабою, сидів у порту на лавочці з газетою в руках і нестримно плакав уголос: у психології це зветься «травмою третього покоління»). Але, повторюю, справа навіть не в цьому: все це (і багато чого іншого, неназваного) ще належить до зони «старого жаху»: до того, що «люди роблять з людьми». Удар сталінської колективізації було вицілено глибше, і вістря його недарма прийшлось на одну з найдревніших аграрних цивілізацій («народ воїнів і орачів»), яка свого часу зуміла витримати натиск Степу — і, бувши розташованою на найкращих у світі чорноземах (тут зосереджено понад чверть їх планетарного ресурсу), аж до XX століття не мала на своєму рахунку історії голоду.

Як відомо, географія — це доля, і ті легендарні чорноземи в українській долі відіграли роль не меншу, ніж ліси в долях багатьох народів Європи, а Великий Степ, відповідно, народів Азії. Хоч би що впродовж минулих віків чинили на цих чорноземах люди з людьми, у свідомості поколінь руйнівний потенціал всякої людської волі незмінно перекривало непохитне й непоборне, як