Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

Генерал піймав себе на забобонній думці, що не треба забігати вперед, не можна ділити шкуру невбитого ведмедя. Хто знає, чи дійде собака до місця. Сюди він прокрався, коли вже посутеніло, в темряві. Прийшов з розірваним вухом і раною від кулі на карку. Не зміг розповісти, що з ним приключилося. Повертати мав при місячному світлі, навантажений… Зрештою, навіть якщо пес добереться на місце, якщо механік поставить насос Л танк буде рухатися, то один влучний снаряд може перетворити його на смолоскип, а чотирьох танкістів – на попіл. Ворог же знає, що вони прорвалися, чекатиме в засадах, поставить на їхньому шляху міни. Чи проб'ються вони крізь подвійне кільце оточення?

Командир радянської дивізії налив у склянки, цокнув склом об скло. Випили, закусили свининою.

– То, може, сходимо побачимо? – невпевнено запропонував гвардії полковник. – Власними очима завжди краще.

– Краще, – без подиву, але з усмішкою в очах відповів генерал.

Обидва встали і крутими сходинками, зробленими вузьким ровом, тримаючись руками за балки, що скріплювали стіни, зійшли нагору. Із світла ввійшли в темряву. Нічого не видно було, аж доки за поворотом не вийшли з-під перекриття. Вгорі на прямокутнику неба видніли ясні зорі. Вони ріднімалися сходами все вище й вище, і зорі поступово гасли.

Біля входу в землянку виструнчились вартові. Троє автоматників, в першу-ліпшу мить готові до бою, рушили за ними – до фронту було недалеко, кількасот метрів.

Полковник вів вузенькою стежкою. Під чобітьми була рівна, утоптана земля. Між густими кущами ліщини піднялися на пагорб. Тут росли групкою чотири велетенські сосни; до стовбура однієї з-них була прикріплена драбинка. Обережно намацуючи щаблі, вони поволі сходили вгору.

Обидва стомились і, вилізши на поміст, збитий з товстих балок, полегшено зітхнули. Поміст висів на висоті якихось кільканадцяти метрів над землею, зверху і з боків його прикривала маскувальна сітка, а на ній розвідники прикріпили свіжі гілки, які ще пахли живицею. Біля стереотруби сиділо двоє спостерігачів і лейтенант в окулярах, артилерист. Побачивши командирів, він ступив крок уперед, щоб доповісти, і рукою дав знак звільнити їм місце біля стереотруби.

– Не треба, – сказав полковник. – Ще темно. Все одно ми спочатку почуємо, а вже потім зможемо побачити.

Тут над лісом, на висоті, відчувалось, як од Вісли повіває вологий і свіжий вітерець. Починало вже трохи сіріти, а на західному боці неба все ще висів місяць, тож видно було досить далеко. В кількох метрах нижче від них кінчалися верхівки менших дерев, густі їхні крони так притислись одна до одної, що здавалося, ніби то цілий килим. Вище стирчали тільки поодинокі сосни, місцями затуляючи простір. На сході подекуди проглядало дзеркало річки. На півдні, далеко у ворожому тилу, блиснула вогнем важка батарея, а набагато пізніше докотився гуркіт пострілу. Вгорі, над їх головами, заспівала пташка. Це було так дивно й несподівано, що всі перезирнулись і всміхнулися.

Генерал сів на низенький стільчик, сперся рукою на стовбур. Під пальцями відчув гострий зубчастий кусок металу. Виколупав його з кори, потім зважив на долоні. І з жалем подумав, що в цьому лісі є поранені дерева. Подумав про дерева, не про людей – хоча надходив день, а в цей день – генерал добре знав – такі осколки ранитимуть солдатів; спочатку бій буде тут недалеко, а потім, через три години після того, як розвидниться, вій сам пошле в атаку на Студзянки танкову роту.

Знав генерал, що танки зустріне вогонь, і вони відступлять. Бо це буде тільки розвідка, але танкістам про це не треба знати. Вони повинні ударити з вірою в перемогу, атакувати на всю потужність. Бо інакше ворог зрозуміє, що це тільки розвідка боєм, і не демаскує своїх вогневих точок. Можливо, вони втратять одну-дві машини, втратять людей, потім лаятимуться: «Чому атакували не всією силою?» Але час на удар усією силою вастане трохи пізніше.

На нього звалився тягар відповідальності, людського страху і відваги, втоми і болю. Адже ці люди були немовби його власною рукою, якою він повинен розгорнути попіл, щоб знайти джерело вогню й погасити пожежу. Відчув себе виснаженим, старшим за свій вік.

Тримаючи важкий осколок в руці, згадав, що у власному його тілі було чотирнадцять осколків, що лікарі виколупували їх ланцетами, а два – ті, що застряли найглибше – так і лишились. «Я нашпигований, мов це дерево», – усміхнувся сам до себе.

– Не чутно, не видно, а вже пора б, – порушив мовчанку командир радянської дивізії.

– Пора.

На сході загорялося червоне сяйво, вгорі, над головою, посвітлішало небо, і тепер унизу було добре видно Козе-ницьку пущу, яка простяглася із сходу на захід, покраяна з південного боку язиками полів і галявин, нижча й світліша там, де росли молоді чагарники. Попереду, там, де просвічував пісок і лишилися тільки острівці лісу, перебував оточений батальйон. Там панувала тиша.

Прислухаючись до перших пострілів, усі мовчали, але це мовчання було дедалі важче, і командири з надією глянули на артилериста в окулярах, який, не відриваючи очей від стереотруби, взяв телефонну трубку.

– «Слон-два», перенести праворуч п'ятнадцять, приготуватися, доповісти.

Це пролунало як поправка, як перенесення загороджувального вогню ще до перших пострілів, тож генерал запитав:

– Бачите їх?

Поручик не встиг відповісти – у низеньких молодих заростях, значно ближче, ніж сподівалися, раптом сяйнули спалахи. Вони пройшли рівно, мов по лінійці, а за мить долинув рівний, гострий тріск, немовби хтось кинув у вікно жменю жорстви; потім вдруге, втретє, вчетверте…

Полковник схопив генерала за плече, і, невідомо чому, пошепки, радісно сказав:

– Залпами б'ють.

– А танка не чути. Артилерист скомандував:

– Перша, вогонь!

Вони не побачили блиску, тільки почули, як високо вгорі, позаду них просвистів снаряд із гаубиці. Полум'я вибуху бризнуло праворуч від батальйону, що проривався з оточення.

– Батарея, по три на гармату, швидким… вогонь! Зграями засвистіли снаряди, ударили в ліс, здійнявши стовпи куряви, проткані червоними жилами.

Аж тепер генерал почув характерний гуркіт танкової гармати і усміхнувся: Шарик усе-таки дійшов…

Гриміли заяни, у перервах між ними цокотіли кулемети ритмічно били сімдесятишестиміліметрові гармати піхотинців і танка. Гуркіт і спалахи, щораз блідіші в ранковому світлі, рівномірно посувалися до спостережного пункту. Захоплені зненацька, німці стріляли рідко, хаотично, боялися влучити в своїх.

Тим часом батальйон зник – його затулили крони дерев