Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

країни, виходить, що з кожного мільйона «куркульських» родин десь 630 тис. відносилися до першої й другої, а 370 тис. — до третьої категорії. Всі ці пропорції, звісно, могли в різних місцях коливатися, оскільки дефініції всіх категорій, як і самого «куркуля», відзначалися гнучкістю, і при віднесенні якогось господарства до тієї чи іншої групи багато чого залежало від місцевого керівництва.

Перші масові арешти робило — починаючи з кінця 1929 р. — тільки ОДПУ. Забрали й розстріляли голів родин, багато з яких колись служили в арміях білих. У грудні знову заарештували багатьох, потримали у в'язницях зо два—три місяці й відправили до концтаборів. Сімей репресованих поки що не чіпали, зате інвентаризували майно. Масову облаву на родини зробили на початку 1930 р. Ця операція виявилася аж надто масштабною для чекістів, і на допомогу їм мобілізували партійних активістів.

У нас була можливість ознайомитися з відповідними матеріалами стосовно Західного району. Місцеві партійні органи ухвалили рішення про колективізацію 21 січня 1930 р. — ще до підготовки офіційних інструкцій. Двоє чекістів розробили конкретні плани. Місцевий апарат ДПУ підсилили міліціонерами. Всім причетним до «операції» видали зброю. Були організовані «трійки» — подібні до тих, що діяли в роки громадянської війни — у складі партпрацівника, урядовця й чекіста.

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин «до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування».

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, «лояльні куркулі» «так само опиралися колгоспам», а тому «виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони». В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських «куркулів», які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі й на Нижньому Поволжі, в «другу хвилю ліквідації куркульства як класу». Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка в Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р. В одному північнокавказькому селі взимку 1930 р. «викрили» 16 «куркульських» господарств (до того за такі не визнані) й забрали у них 22 коня, 30 корів і 19 овець (як бачимо, на кожного з цих «багатих експлуататорів» у середньому припадало 1,4 коня, 1,8 корови, 1,2 вівці!).

Формально рішення про другу хвилю депортації «куркулів» ухвалили в лютому 1931 р. Її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. «Правда» від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які «почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою». Їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу із собою, — такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

Коли в селах розпочалися масові повстання (про це йтиметься в наступному розділі), провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами — й наражалися на кулі… Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства (як це зробила в 1931 р. одна жінка в українському селі Підгороднє в Дніпропетровській губернії, — вона жбурнула палаючий сніп на солом'яний дах будинку, конфіскованого ДПУ, з криком: «Ми працювали все наше життя на наш дім, ви не дістанете його. Нехай згорить!»). Ще на ранніх стадіях розкуркулювання радянська преса розповідала про численні випадки таких підпалів («Правда» від 9 жовтня 1929 р, «Вісті» від 8 та 10 жовтня, 10 листопада 1929 р.).

Інколи припускається, що вигнання «куркулів» з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокіших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на «очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів».

Потреба в міських робітниках була настільки великою, що директори заводів і фабрик нелегально брали втікачів на роботу. «Правда» від 11 лютого 1930 р. гостро критикувала таких керівників: у групі зі 1100 осіб, найнятих у Херсонському окрузі, було 50 куркулів; звичайно, вони «байдикували, пили й саботували», і їх треба було позбутися. А за іншими повідомленнями, в Донбасі на робітників — колишніх землеробів влаштували облаву й заслали на Схід, у табори.

Характерним є наказ від 31 січня 1930 р. голови Кам'янського окружного виконкому, що закликав до виявлення та звільнення «всіх колишніх багатих селян із праці на залізниці або на трьох місцевих фабриках», а толова Криницького окружного виконкому Нелупенко скаржився на сільради, які видавали «багатим селянам» довідки про їхню власність, не вказавши, що вона підлягає конфіскації; ці селяни, за довідками, не «підлягали оподаткуванню», а отже, не були ніякими куркулями. «Такі довідки створювали хибне уявлення про [їхній] соціальний статус», і «багаті селяни» користалися з цього, щоб «проникати» на міські фабрики. «Треба, — вимагав Нелупенко, — раз і назавжди покласти край цій практиці» (цит. за О. Калиником).

Харківський тракторний завод завжди потребував великої кількості робочої сили. Однак той, хто наймався, мусив відповідати на рутинні питання, зокрема: чи були його батьки куркульського походження? чи не покинув він колгосп? І багатьом відмовляли, особливо колгоспникам (навіть біднякам).

Один сільський хлопець не міг дістати роботи поблизу від домівки: його не брали без