Читати книгу - "Голодна весна"

І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.

– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.

– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…

Голова знову погляд на мене, потім на матір.

– Які ще такі кльоцки? – ступив у хату, заглянув у піч.

Мати пояснює тремтливим голосом:

– З акації… та макухи… Он для нього, – кивнула у мій бік. – Та й собі… в поле…

Голова покрутив головою на крутій шиї. На піч, на лаву. Побачив під посудником відро з водою. Гмикнув багатозначно. Застромив за ремінь батіг. Ступив до лави. Взяв відро. Зробив крок до печі. Примірився і бурхнув воду з відра у її роззявлену пащу.

В печі одразу ж зашипіло, з неї повалив на хату дим і побігла назад брудним потоком вода з попелом.

Голова хазяйновито поставив порожнє відро назад на лаву, витяг із-за ременя батіг, хльоснув пужалном себе по халяві правого чобота й звелів матері металевим голосом:

– Зараз же на буряки! Слідом за мною! – вийшов із хати в сіни і вже звідти додав, повернувшись боком: – я вам покажу, злидні нещасні! Він із села втік, а вона – кльоцки… Будуть вам кльоцки, почекайте! – рвучко виступив із сіней і погупав попід вікнами з подвір'я.

Далі ми почули, як він сказав щось до свого коня, прив'язаного віжками до нашої старої ліси, як скрипнули ресори бідарки, коли сів у неї, й нарешті «Н-но-о, йшов!» і торохтіння коліс.

Аж тоді я глянув на матір і не впізнав її. Вона стояла з опущеними руками – біла мов крейда і тремтіла вся, ніби щойно вилізла з холодного погреба.

Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.

– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:

– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…

Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.

Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?

Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!

Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.

Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.

Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…

– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.

Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.

– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.

Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.

Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.

Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.

З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.

Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?

А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.

Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»

Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.

Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.

Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ

Я так більше і не нарвав запашного цвіту акації, як обіцяв матері. Того злощасного дня, якого нас відвідав голова колгоспу Муляренко, пішов дощ і не переставав цілу добу. А після дощу в квіточках акації з'явилося повно якоїсь дрібнюсінької мошкари. Немов хтось потрусив нею акацієві китиці. Отож їсти цвіт було бридко та й сушити на муку теж не виходило, боялися. Від мошкари цвіт швидко зіпсувався, зів'яв і весь осипався додолу.

А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія