Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Відторгнуто рідну кров[92] Самота вітрила. Вітер. Дощ. Попереду — довжелезна путь. Вся моя рідня, мій дім і сад, — зникло все! А що було — забудь! І лишилось тільки сліз лиття... «Хай літа спішать, я річ таку, Тату й мамо, вам скажу обом: у журбі не згадуйте дочку!» Має все в житті свою межу, зустрічей, розлук причини ждуть, Живемо на різних полюсах, — вдалині — батьки, дочка їх — тут... Кожному своє. А спокій, мир кожне зберігає без вагань. Вихід є, якщо від вас пішла? Виходу не бачу. То — талан! Скорбота серед веселощів Її колиска гріла ще в той час, вже батька й матір не було в житті. Із виряджених у шовки людей, красуню хто міг бачити тоді? Таємних прагнень дів і юнаків не прийняла, вважаючи за страм, Зате тепер Нефритовий вона собою серед хмар являє Храм![93] Для пари в неї гідний отрок є: душа — кришталь, а на лиці — краса[94], Здавалося б, що вічний їх союз, як над землею вічні небеса! Однак в дитинство доленька лиха[95] верта, тяжкий густішає туман. А далі що ж? Немов отари хмар, розтанув ілюзорний Гаотан, Живлюща зовсім висохла вода і зникла, як міраж, ріка Сянцзян![96] Ось підсумок! Всьому гряде кінець! відходить все, щезає на ходу! Терзатись ні до чого вже тепер, — однаково — не відвести біду! Світ такого не прощає...