Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

— Що віщує? — ошелешено кліпнув очима Рафчик. — Оце? Ну, коли вас так лякають літери… бережіться, одного дня вас прикандичить яка-небудь газета!

— Літери, — кивнув Ян, — мають страшну вбивчу силу. На їхньому рахунку вже принаймні два трупи.

— Ой, ну гаразд, — промимрив Рафчик, підводячись, — лякаєте старого, лякаєте, і коли повезуть уже мене на цвинтар, так і скажу всім: довели, бузувіри…

На Янів подив, старий пошкандибав до ліжка і став навколішки, мовби збираючись вершити якусь чудернацьку відправу. Невдовзі з-під місткого подружнього ложа виринула порохнява валіза, котру Рафчик, чхаючи та лаючись, заходився відкривати. Уживши нігті, зуби та консервний ніж, власник подолав-таки спротив старовинної валізи і вибрав з-поміж усіх прихованих у ній скарбів грубенький порепаний зошит.

— О! — він тицьнув пальцем у жовту сторінку. — Ось ваша зловісна літера. Бет.

Ян замислився. Мі бара еле… Так, справді, наступною ніби повинна йти літера «б», чи то пак, бет.

— Коли я намагався вчити усе це, — тихо промовив Рафчик, — нам казали, що світ створено літерою бет.

— Як це?

— Перша літера Тори… Казали, її вибрано через те, що з бет починається слово браха — благословення, — він зітхнув, — І бейт — дім.

Ян здригнувся. Браха. Благословення, кажете? Чи, може, прокляття? На його голову?

— А навіщо ви вчили мову, Рафчику?

— Просив же, не засмучуйте мене без діла… Ех! Колись давно я хотів виїхати звідси. Спробувати себе у репатріації.

— І як?

— І ніяк, — насупився той, — розумієте, поганцю ви допитливий, повернення додому — це не просто клунки, вокзал і віза репатріанта. Це — відчуття належності. Ти — належиш цій землі, а вона — тобі… Не знаю чому, але там я цього не знайшов.

Ян здивовано кліпнув — старий і правда засмутився, поринувши поглядом у далекі далі, де квітнуть помаранчі, а пальці його мимохідь термосили краєчок злощасного конспекту.

— Мабуть… — ледь не пошепки проказав Рафчик, — мабуть, було уже надто пізно.

Для чого пізно, і чому, «допитливий поганець» з’ясовувати не став, бо не його то хліб — вчиняти допити й мучити безневинних. То забавка для таких, як Мартин. А Рафчика Ян і без того розумів, бо поділяв із ним недоречний максималізм, що велить, коли вже любити, то любити безоглядно, до корчів і запаморочення, вважаючи дешевші відповідники пристрасті за особисту образу.

Недоречність всякого максималізму намалювалася на Яновому порозі незатишною, незагойною холоднечею. Чого було спроваджувати Мілу, справді? Слід було пояснити, попросити пробачення, то може усе й перетовклось би за тиждень-другий?

Ян торкнувся білого знаку на поличці. Що сказав би Мартин? Пальчики… Авжеж. Янів вказівний палець ледь не вдвічі ширший за кривий білястий обвід.

Кров гупнула йому аж у вухах… Перетовклось би! Дурень! Цей знак залишила тут тонка дамська ручка, і Ян знав одну лише даму, що могла би при нагоді бути ще й хитрим молодиком з папіроскою.

Не глядячи, Ян підхоплює телефонну слухавку і набирає номер. Тиша. Ну звісно. Проте зараз, всупереч здоровому глузду, йому здається, що він бачить її, у темній вітальні, серед червоних подушок з золотим шиттям. Вона знає, що він знає, і тонка усмішка зміїться на її вустах.

* * *

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Раббі Шимон, як просили праведні милосердя в Творця. «Я створив світ милосердям, і світ стоїть на ньому, — відповів Всесильний. — Проте, якщо не матимете милосердя до бідних, світ буде зруйновано». Янгол милосердя і янгол справедливості судять кожного перед Творцем, і коли не бачать добра в серці провинного, то віддають його до рук обвинувача, аби вберегти світ від загибелі.

Кожен, і пророк, і грішник зустрінуть свого обвинувача у світі прийдешньому, і спитає він: «Що зробив ти, коли міг допомогти нужденному?» Навіть одного з патріархів було покарано за його байдужість, і дружина його загинула, не знісши горя. Коли так, то на що сподіватись нащадкам, чиє милосердя точно зважене і заховане від нужденних за міцними замками?

Наші судження занадто розважливі, наші поривання прораховані наперед. Що я матиму з того, коли подам руку заслаблому? Що дістану в подяку від голодного? Чим віддячить мені той чи та, кого роблю щасливим? Цей розрахунок далекий від милосердя. Це — суворий суд, не пом’якшений любов’ю. І кажуть мудрі, що постане з цього суду Сітра Ахара, батіг гніву, який знищить все живе.

* * *

Немилосердний ранок висмикнув Яна зі сну, наче рибу з води: підскочивши та розплескавши рештки сновиддя, страждалець насилу розідрав повіки. Поряд, вимагаючи уваги, надривно репетував рибалка-телефон.

— Катастр-рофа! — гірською лавиною загуркотіло в слухавці, — Гадюку! Нарешті! Забили!

— Що?!

— Я к-казав! Казав тобі! І от!

Ян розпачливо позіхнув. Ну чому всі важливі новини неодмінно сиплються на нього спросоння?

— Казимире, що сталося?

— Кажу ж тобі! Глухий?! Смер-рть! Від нещасного випадку! Унаслідок убивства!

— А! — Ян ошелешено труснув головою. — Тобто, як це?

— Тр-руп, кажу! Все! Їду звідси! Геть!

— Та що ста…?!

Так і не дочекавшись належного шоку і зачудування, Казимир, вочевидь, кинув слухавку. Ян помацав вухо, роздумуючи, чи не звернутись йому до лікаря на предмет легкої контузії. Казимир був неперевершений — стихійне лихо, як не крути. А проте, горлопан міг і не подзвонити, збагнув Ян. Легко. Замість транслювати кримінальну хроніку, сів би тихенько на літак, та й чкурнув би кудись у вирій. І однак подзвонив. Лицар Казимир Діжка.

Підіпхавши подушку, Ян замислився. Що його тепер? Панікувати? Спати далі? Попри усі тривожні вісті, сон містив у собі солодшу принадність, і Ян уже готовий був махнути рукою на надокучливе світове зло, як телефон знову здійняв панічний лемент.

— Привіт. Є новини.

Ян саркастично усміхнувся.

— Цинічний нещасний випадок, здійснений з особливою жорстокістю?

— Що? З чим? — здивувалася Марічка. — Ти що, вже не спиш?

— Ну, — кивнув Ян, — жахливо, правда?

— Так ти вже знаєш?

— Я?

Марічка на мить замовкла, потім тихо розсміялася.

— Ні, ти зранку просто неможливий. Гадюку твого прикандичили. Сьогодні вночі.

— Як це сталося?

— Петро Величка переходив дорогу від ресторану до своєї машини. Тут його й перестріли якісь невідомі на високій швидкості. Удар-шок-смерть.

— Ага.

— Не ага, а що