Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

Баба Ганя відчула, як у Лади побігли по спині мурашки.

— Слухайте, — звернулась вона до пихатої ворони, — маю висловити вам щирий комплімент. За все своє життя неодноразово бачила, як легко люди перетворюються на скотину. Але… Щоб із скотини, тобто, перепрошую, з тварини, так легко обернутись на людину… Таке вперше бачать мої старі очі. Це, мушу визнати, справжнє диво.

Роздратована Мальва, не звернувши жодної уваги на її компліменти, зверхньо вела далі.

— Ще позаминулого року Юрко був звичайним хлопцем. І його життя, окрім райдужних перспектив, не віщувало більш нічого. Він навіть школу закінчив зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Львівського університету… Все й надалі у його житті складалося б чудово, якби не його дивна пристрасть до малювання. Він необачно поліз до Старої Водокачки, аби з неї, з самої гори намалювати етюд старовинного Львова. Він випадково опинився не в тому місці і не в той час. І зовсім випадково побачив те, чого не мають права бачити людські очі. І тепер він уже ніколи не зможе повернутись до людей. Він триста років має нидіти у тілі ворона. До того ж… Прошу зважити на те, що Юрко ніколи не належав до тих пустунів, які тиняються без діла по дворах із хворобливим наміром будь-що вчинити шкоду. І навіть він, чемний медаліст, вихований студент-першокурсник, втрапив у такий конфуз. Тож його приклад має вам допомогти усвідомити всю небезпеку… Та всі жахливі наслідки… А вони неминучі, якщо такі розбещені нероби, як ви, шановні, будуть і далі пхати дзьоба туди, куди не просять… Юрку! — голосно гукнула вона водія. — Скажи шановним, чи в моїх словах була хоч крапелька брехні?

— Ні, хазяйко… — чемно відповів файний хлопець. — Усі ваші слова правдиві.

Він сумно подививсь у дзеркало, на мовчазну Ладу та її бабцю і додав:

— Усе, що ви почули, — правда. Ще півтора року тому я жив звичайнісіньким людським життям. Ходив до школи, потім — до університету… І раптом, в одну мить, усе перетворилася на пекло. Хоча мені ще пощастило. Мене подарували пані Мальві, а це неабияке везіння. Моя господарка — вкрай милосердна пані. Іноді вона навіть дозволяє мені літати до моєї мами. Я прилітаю на вулицю Ференца Ліста, до нашого будинку № 14. Сідаю на підвіконня і годинами дивлюсь на свою маму. Це таке щастя… Таке неймовірне щастя дивитись на свою маму… Бачити її…

І тут він стих. Лада подивилася у дзеркало на лобовому склі. У ньому добре було видно його очі. Він плакав. Тихо, тихо плакав.

— Будь ласка. Ви бачите на його обличчі сльози каяття. Але, на жаль, уже нічого змінити неможливо, — зверхньо вела далі Мальва. — Тож, сподіваюся, вам перехочеться мати таку сумну перспективу. І бути перетвореними на ворон або гадюк чи жаб.

— А що, у вас насправді такий гарний асортимент перевтілень? — поцікавилася баба Ганя.

— Так, у нас вражаючий асортимент, — хвалькувато відповіла ворона. — Все залежить від настрою та натхнення імператора ДДТ.

— Слухайте, як на мене, на стару бабу, то це класний варіант! — радісно посміхнулась баба Ганя. — Перевтілитись на якусь троянду чи на чарівну орхідею для такої старої, як я, — це гарна перспектива!

— В асортименті ДДТ таких романтичних варіантів немає, — серйозно пояснила Мальва. — Тож ваше блазнювання знову недоречне… І ще одне. Я, як хазяйка міста, в якому останні двісті дев’яносто дев’ять років живе імператор, нікому не дозволю зіпсувати сьогоднішній Великий Бал. Тож попереджаю вас востаннє. Не смійте пхати дзьоба до чужих справ. Я не дозволю зіпсувати вам Великий Бал!

— Ой, матінко рідна, і що воно так муляє мені ту ногу… — скривившись, прошепотіла баба Ганя та, нахилившись, заходилась йорзати свій чобіт. — Ти глянь, таки натерла новими чоботами мозолі… — заклопотано пробубоніла вона собі під ніс. — О, до речі! Шановна Мальво, а вам ніколи ще не доводилося чоботом отримувати по мордяці? — ніжно запитала у ворони баба Ганя.

— Ви, правдолюбна, — з ненавистю прошипіла до неї Мальва, — погляньте у вікно! Там, за вікном, нічого не пече ваші правдиві очі?! Чи під власним носом ви бачите лишень досконалість? Несправедливості там, за вікном, у людських містах, немає?! Гляньте, гляньте! Гарненько придивіться! Все місто прикрашене різдвяними зрубаними ялинками! Росла собі ялиночка, прийшли ви, милосердні люди, і жахнули її під самий корінь! І все лишень для того, аби вона два тижні милувала ваші правдолюбні очі! А потім — на смітник! Ось ваше справжнє милосердя і гуманність. Тож виправляйте ту несправедливість, яка під самим вашим носом, і не лізьте під чужий! Подивіться! Гляньте, гляньте у вікно! Майже на кожній панянці хутряна шуба! Чоловіки, через одного, носять хутряні шапки! І це — у цивілізованій Європі! Чи, може, ваші милосердні голови та гуманні душі не знають, яким чином ви дістаєте це хутро?! То я можу вам сказати, звідки і в який жорстокий спосіб ви, цивілізовані люди, його маєте! Або ось цей ваш чобіток… який ви з ненавистю зіжмакали в своїх руках… Знаєте, з чого він пошитий? Що, теж не знаєте?! Ну то я, зла і брутальна ворона, зараз вам це розповім. Це милосердні люди забили телятко, зідрали з нього шкіру та й пошили для вас, правдолюбна пані, чобітки. Що витріщились на мене? — сміливо та зневажливо вигукнула Мальва. — Виправляйте те, що під вашим носом! А не лізьте… Не лізьте зі своєю жалістю рятувати якусь вірменську ворону, яку ви навіть не бачили! І Джовані… Джовані ваша гуманність не потрібна!

— Все? — спокійно запитала у ворони баба Ганя, щойно та змовкла.

— Сподіваюся, що все, — відповіла Мальва. — Сподіваюсь, ви хоч щось збагнули.

— Я одразу збагнула, що треба негайно телефонувати професору Тарасюку. За вами, люба, просто-таки плаче університетська кафедра. На трибуні ви мали