Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— А сміття там пливе чи на берегах валяється? — хворобливо здригнувшись при згадці про метеликів, запитала вже трохи сердитенька від кримських спогадів та від сьогоднішніх Завадчучко-Сніжаниних інтриг Софійка.

— В тім-то й річ, Софіє, що сміття там було — колись! Над цією річкою тулились найбідніші райони, мешкали в них біженці з Кореї Північної, а їм, чужинцям, на чистоту берегів було начхати.

«Чужинцям? А хто ж тоді ми на своїй землі, якщо нам теж начхати?» — подумки бурчала Софійка.

Та Сергій уже вів далі:

— Більше того: років із шістдесят тому — сам не повірив, коли розказали! — річка була замурована в трубу, над нею проклали асфальтну дорогу! Оббудували бетонними багатоповерхівками, словом — похоронили. Проте недавно Чхонгечхон звільнили з-під шосе, випустили на волю! І вона — ожила, уявляєш? Навіть повітря над нею очистилось, риба завелась, птахи!

— Добре, все це гарно, але що мені до того? — насупила брови просто в камеру Софійка, хоч на душі мовби стало розвиднятись, оживати й дзвеніти, мов той чистий потік.

— Як це чому? Бо це ти в нас революціонерка, якій під силу братися до найнеймовірніших проектів і втілювати в життя! Це ти умієш всупереч усьому вірити в диво, ні, не просто вірити — добиватися здійснення дива! Тож хто, як не ти, випадок із Чхонгечхон зрозуміє найкраще?!

Отже, усе в цьому світі не просто так? Отже, її наївні спроби рятування світу чогось варті? Отже, Пустельник Софійку таки цінує?

— Д… Дя… Дякую, дядечку! — прикрила долонями щоки, аби дядечко не помітив її зворушених рум’янців. — До… До побачення!

Софійка знала, що розмови слід завершувати вчасно, тобто — на найприємнішому, на найкрасивішому моменті. Щоб саме він залишався в пам’яті співрозмовників!

Щаслива, діждалась, поки тітонька з малим попрощаються з батьком сімейства, поки віджартується від незграбних компліментів господаря квартири й розпрощається врешті і з ним. Не менш радо провела тітоньку з Сергійком додому, роблячи добрий гак старим парком. З задоволенням посиділа зі Сніжаною за чаєм (тітонька скаржилась, що їй без Сергія-старшого дуже самотньо) і побазікала про се, про те, а точніше — про тих-таки обох Сергіїв. Підстрибці побігла додому.

«Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» — співала душа. «Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» — танцювало тіло.

Уся родина була вдома, тож Софійка ще раз пережила насолоду від розповіді про щасливу річку, ще разів із п’ятдесят повторила мелодійну назву «Чхонгечхон».

Історія, звісно, вразила.

— Чхон! — повторював Ростик.

— Будьте здорові й не пчихайте! — жартівливо бажав йому тато.

— Мур! — озивалась на цікаве слівце й Чорно-білка.

— Як був оце у відрядженні в Запоріжжі, — тато згадав, — то бачив річку Червону… Правда, не знаю, чи здавна так зветься, чи вже нині перейменували. Тече з заводу простісінько у Дніпро. Вода — червона від заводських викидів, сполук заліза. Масляниста, брудна і завжди гаряча. Видно, від хімічних реакцій, що в ній вирують…

— Можна гарячі ванни брати! — зітхнула Софійка, яка знов починала сердитішати. На тих, хто загидив запорізьку річку, на власних, рідних чужинців, яким на все начхати.

— Або червону рибу ловити! — додав дотепник тато.

— А річка Либідь! — нарешті пафосно завела свою словесну партію мама. — З нею хіба не те саме?

— А що Либідь? — не второпала Софійка, згадавши легенду з читанки ще початкових класів про засновників Києва: братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.

— Древні русичі річку назвали на честь своєї князівни, а сучасні — закопали її під землю.

— Атож, і закатали в бетон! — сумно додав тато.

— Як це? — не вірила Софійка.

— А так, як писав Микола Вінграновський: «Народжена для нас, вона убита нами. Від Либеді зосталось лиш ім’я»! — пристрасно продекламувала мама. Ніби відчувала й себе винною і через те хотіла відволікти від пильного Софійчиного погляду власні очі.

— Атож, найбрудніша річка Європи… — переклав те на прозову мову тато.

— «Ще назва є, а річки вже немає!» — цитувала мама Ліну Костенко.

Ага! Це ж вона позаводила якісь непевні таємниці з Іркою і тепер замилює Софійчині очі поезіями!

— …Бо Либідь перетворена на каналізацію, — суворо підсумував тато.

— Мамо, до нас ніхто не приходив сьогодні в гості?

Але мама ніби не почула такого недоречного в цю хвилину запитання:

— Тільки й зостається згадувати вірш Ірини Жиленко: «Либідь, коли твоя Божа вода вже не потрібна ні граду, ні світу — вільно течи під асфальтовим гнітом, вільно течи — і у вічність впадай!»

— Як мовить бабуся Ліна, варила не варила, аби добре