Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

Прилаштувавши камеру, Моріарті з її допомогою майже десять хвилин розглядав картину. За цей час лише два відвідувачі, не зупиняючись, пройшли через Квадратний зал до Великої галереї. Це був найбільш слушний час. Моріарті чуло прислухався до кашлю, човгання ніг та всіх інших звуків. Він був такий напружений, що відчував найтихіший шерех. Та врешті нахилився й майже помацки відкрив свою довгасту скриньку, що стояла біля його ніг, бічним зором уважно стежачи за небезпечними входами й виходами.

Намацавши пучками потайну засувку на правій стінці своєї скриньки, він відкрив нішу, де лежала загорнута в оксамит копія, виконана Лаброзом, а поряд — довгоносі плоскогубці.

Схопивши їх, Моріарті, до краю напружений, подолав коротку відстань від фотоапарата до картини. І вже простяг був руку до нижнього краю рами, коли з протилежного кінця галереї Аполлона долинули приглушені голоси. Три кроки, щоб швидко повернутися назад, покласти на місце плоскогубці й знову прибрати попередньої пози за камерою. Голоси наближалися. Чути було стукіт ціпка та кроки принаймні чотирьох людей.

За мить перед тим, як люди ввійшли до залу, професор устиг накрити голову чорною полотниною.

— Мої очі майже не бачать, пане директоре, але навіть у такому стані я відчую правду, — долинуло до професора.

Він підвів голову, ладний висловитися на адресу непроханих гостей у дусі Моуберлі, й побачив вражаючу картину. Ритмічно постукуючи поперед себе паличкою, ішов чоловік в окулярах із товстими скельцями. Поруч, шанобливо схиливши голову, виступав сивобородий директор Лувру. За ними йшли два доглядачі.

— Я знаю, що завдаю вам клопоту, пане директоре, — озвався чоловік в окулярах, — але, разом з іншими малярами, я турбуюсь лише про те, аби було збережено красу оригіналу.

— Це я розумію, — поблажливо усміхнувся директор. — Знаю також, що на вашому боці багато відомих і впливових малярів. Мені ж доводиться боротися з упертими ослами, пане Дега.

— Осли, телепні, блазні не можуть відрізнити олії від акварелі. Все, що їм треба — це щоб у них на стіні висіли гарненькі, чистенькі, вкриті свіжим лаком картинки.

— Ми, здається, заважаємо фотографові, — мовив директор.

Один з доглядачів кахикнув, а другий ступив до Моріарті, неначе мав намір захистити двох великих людей.

— Нічого, нічого, мосьє директоре, — улесливо вклонився Моріарті.

— Англієць? — широко посміхнувся Дега. — Щоб побачити безцінні роботи, вам треба їздити до Парижа, правда?

— Я маю привілей, сер, фотографувати шедеври світового мистецтва, — вдавшись до «мови Моуберлі», відповів Моріарті.

— Гадаю, він фотографує краще, ніж володіє французькою, — швидко сказав Дега, а потім повільніше запитав: — Ви фотографуєте Джоконду? Може, ви знаєтеся на цій картині?

— Я знаю її справжню ціну. І знаю, що маю честь розмовляти з таким художником, як ви, мосьє Дега, — відказав Моріарті, а сам подумав: «Маляр, портретист танцюристок із заплямованою репутацією та жінок, що закінчують свій туалет».

— Я трохи нервуюсь, — засміявся Дега. — Тутешні, луврські ідіоти хочуть почистити Джоконду. — Що б ви на це сказали, англійцю?

— Я читав про цю дискусію, сер, — нишком зиркнув Моріарті на директора. — На мій власний скромний розсуд, ви й ваші колеги, виступаючи проти такого рішення, маєте рацію. «Почистити» Джоконду — це означає завдати їй великої шкоди, навіть більше: змінити її.

— Бачите! — врочисто вигукнув Дега, стукнувши ціпком об підлогу. — Навіть англійський фотограф це розуміє. Почистіть Джоконду — і ви її не впізнаєте. Подивіться на леї, пане директоре! Я не бачу картину так, як хотілося б, але я відчуваю! Почистити Джоконду й покрити її лаком — це все одно, що роздягти найчарівнішу в світі жінку. Ви можете побажати жінку, яку бачили зовсім голою, але таємниця завжди зникає з останнім предметом одягу. Так буде й з Джокондою. Її чари відійдуть у минуле. Коли вже хтось вирішив почистити Джоконду, то хай її просто спалить: це буде одне й те саме.

— Браво! — різко пролунав у залі голос Моуберлі, і директор, попереджуючи емоційний вибух незнайомого відвідувача, взяв художника за руку.

— Даймо можливість нашому англійському колезі продовжити його роботу, пане Дега. Ви маєте свій погляд і зможете ще раз висловити його сьогодні на засіданні комісії.

Великий художник повільно рушив до галереї Аполлона.

— Я майже сліпий, пане фотографе, — кинув він, — але не такий сліпий, як оті кретини, котрим доручено берегти надбання людства.

Моріарті незрушно стояв біля фотоапарата й дивився на шедевр Леонардо да Вінчі. Отже, вони ще додумаються реставрувати цю картину… Треба йти на ризик!

Зал перетнула сім'я, яка допіру так захоплювалася «Кухнею янголів». У супроводі доглядача ввійшов ще один відвідувач. Він начебто збирався всістись і розглядати в деталях кожну картину.

— Ви бачили великого художника? — запитав доглядач.

— Це для мене була неабияка честь, — кивнув Моріарті. — Дуже велика честь.

— Він завдає клопоту директорові й комісії, — посміхнувся доглядач. — Як на мене, то я не знаю, чи треба її чистити, а чи ні. Я тут працюю, але в мистецтві не тямлю, — сказав він і теж пішов до галереї Аполлона.

Хвилин за п'ять Моріарті знову лишився в залі сам. На свій превеликий подив, він відчув, що дуже спітнів, а піднявши руки, побачив, що вони тремтять. Чи не зраджують його нерви? Моріарті роззирнувся довкола, а тоді, чутко дослухаючись, нахилився й відкрив нішу скриньки. В роті йому пересохло. Він помітив навіть порошинки, що плавали в повітрі під аркою між залом та галереєю Аполлона. Десь далеко щось упало й гучно стукнуло об підлогу. Моріарті підійшов до картини, взявся за раму й зняв її з гачків. Стук власного серця здавався йому гучнішим за всі інші звуки. Рама виявилась важкою, набагато важчою, ніж він сподівався, але відокремилась від стіни досить легко.

Моріарті опустив картину на підлогу й повернув лицем до стіни. Чотирнадцять скобок утримували оригінал на місці. Почувши незвичайний звук, він на