Читати книгу - "Чорний ліс"

службову машину. Вона вміла водити, причому краще, ніж мав би думати Ерик, коли коханка просила його трошки повчити її кермувати. Для них цей процес перетворився на розвагу. Венцель тішився з того, який він гарний учитель, адже жінка все хапає на льоту. Ванда ж раділа, бо нав’язала гестапівцю свої правила й він слідував їм без жодних із цього приводу підозр.

Як і прогнозувала вона, Венцель не відмовив, хіба сказав їхати з водієм. На що Ванда цілком справедливо й категорично заперечила:

– Mein lieber, хіба ти не розумієш, що німецька машина з водієм-німцем, у гестапівській формі, даремно лякатиме селян? Ми ж не хочемо їх зараз лякати, правильно? На них треба покладатися, не дражнити даремно. Я швидко повернуся.

– А партизани?

– Ерику, район контролюється. Хто мені загрожує? І потім, навіть якщо партизани – один водій зможе відбитися? Ти ж не даси мені взвод автоматників у супровід, аби я могла відвезти родичам ліки? І ще, мені ж перепустка потрібна. У місті зараз неспокійно, після вчорашнього…

– То вже сама, – сказав Венцель. – Будуть труднощі, пошлися на мене. Але ти працюєш у комендатурі. Чудово знаєш, що і як робиться. Машину тобі дадуть, звернися до господарського управління. Там буде записка, я розпоряджуся. І все, я зайнятий, лібхен.

Ванда поклала трубку на важіль.

Склалося.

Вона так робила вже кілька разів, а отже, гестапівець нічого не запідозрить. Тепер оформити офіційне відрядження на службі. Відвідування родичів не зовсім відрядження, проте слід узяти дозвіл, а вже там зазначити службову необхідність. Зрештою, керівництво не ставило Ванді Мостовський палиць у колеса, бо зв’язок зі слідчим гестапо таки прикривав її від прикрих несподіванок.

Уже по обіді, сідаючи за кермо «мерседеса», однієї з приписаних до гестапівського автопарку машин, зловила себе на думці: отака схема могла застосовуватися задля інших, більш корисних справ. Подібний фокус навряд чи повторить, бо двічі, як відомо, в одну річку не ввійдеш. Подумала так і тут же розізлилася сама на себе – рятує поляка, патріота, свою людину, і дарма, що незнайому. Вивезти пораненого, передати його своїм, зберегти одне життя – немало, коли довкола війна.

Вирулила з дворика під зацікавлені погляди солдатів та унтерів. Напевне ж знають, хто вона, де й ким працює, хто її покровитель, а головне – що вона фольксдойч. Ось причина, чому стрижуть очима. Могли в Райху бачити жінок за кермом, але ж то чистокровні, німецькі аристократки, істинні арійки. Тут же напівкровка не лише може користуватися машиною, бо дістала на те відповідний дозвіл, – ще й кермує вправно, упевнено, хоч виставляй її проти чоловіків на спортивних перегонах.

Не стримавшись, Ванда грайливо махнула рукою комусь із солдатів, той, так само блазнюючи, випнув груди й віддав честь. На коротку мить її це відволікло, коли ж знову повернула голову, машинально натиснула на гальма й вилаялася про себе. Навперейми, штучно посміхаючись і широко розкинувши руки, ніби збирався заграбастати автівку цілком, рухався Станіслав Юркевич.

На плечі теліпався фотоапарат у шкіряному чохлі.

Міг вийти звідки завгодно. Пропагандиста пускали всюди. Але Ванда могла побитися об заклад: Юркевич заходив до будівлі гестапо. Збирався втілити один зі своїх божевільних планів, вона краєм вуха чула, – хоче відібрати з числа в’язнів тих, кого можна привести в порядок досить швидко, щоб потім сфотографувати. Знімок мав бути постановочний, сюжетний і свідчити про щасливе життя того, хто з доброї волі погодився на співпрацю з німецькою адміністрацією. Навіть уже придумав перший підпис, узгодивши з Хольманом: «Вони не зрадники! Вони просто все зрозуміли!»

Ванда опустила скло з боку водія.

– Ви щось хотіли, пане Юркевич?

Замість відповіді він по-хазяйські смикнув дверцята зі сторони пасажира, умостився поруч, не питаючи дозволу.

– Ґутен морґен, фройляйн! Прокатаєте мене до квартири?

– Ви так впевнено сіли, що не лишаєте мені вибору.

– Взагалі-то мене ваш приятель спрямував, гер Венцель. Термінове відрядження, дещо узгодив, отримав дозволи, поставив печатки. Бюрократія.

– Війна.

– Скінчиться війна. Бюрократія вічна. Особливо німецька, тут вони чемпіони, можете мені повірити. Мушу терміново зібратися, на мене вже чекає супровід. Справа серйозна, – Юркевич, знову блазнюючи, насупив брови. – Ви про все знатимете, але пізніше. Словом, речі в мене вдома, треба дещо прихопити. Насмілився попросити машину, аби махом докинули додому. Венцель був при цьому присутній, попросив доручити мене вам.

– Я повинна вас катати?

– Лише додому, Вандо, лише до будинку! – Юркевич виставив перед собою руки долонями вперед.

Знизавши плечима, Ванда рушила далі. Це дійсно по дорозі, і не було жодних причин відмовити. Хіба розмову доведеться підтримувати, і то недовго.

Вона поїхала вулицею, відповівши на гудок зустрічного легковика. Цього разу Ванду привітав хтось зі знайомих німецьких офіцерів. Перехожих у цей час не було аж так багато, з тих же, кого бачила, військових та цивільних, ніхто не звертав уваги на жінку у формі за кермом.

Далі кермувала, безпомильно орієнтуючись у центральній частині й лавіруючи завузькими задля вільного роз’їзду двох автівок, вуличками. Завернувши на черговому перехресті, Ванда враз побачила попереду, на хіднику, Павла Круля.

Він ішов у своїй чорній поліцейський формі, тримаючись упевнено й безпечно. Не помітив Ванду, бо навряд чи взагалі збирався з нею зустрічатися. Принаймні зараз. Надалі ж контакту не уникнути, адже Павел, як домовлено, мусив забрати в неї вибухівку та обіцяну залізничнику винагороду. Ці прохання вона вже виклала в шифрованому повідомленні, котре поранений Збишек мав передати, кому вона скаже, бо за ним повинні прийти люди, напряму зв’язані з районним інспекторатом. Ну, а звідти по їхніх каналах інформація дійде до Єрмолова оперативніше, аніж би він вийшов на черговий зв’язок особисто.

Ванда просто зачепилася поглядом за Круля.

Проїхала далі – і серце захолонуло.

За Павлом, метрів за тридцять за його спиною, синхронно рухалися двоє в однакових сірих штанях і такого ж кольору сорочках. Рукави однаково закочені. Один – у кепці, другий – без, голова голена. Ванда впізнала його миттю.

Бачила якось, тип виходив із будівлі гестапо, тиснучи на прощання руку Венцелю.

О, Matka Вoska…

За Крулем стежать.

Це, з досвіду Ванди, могло означати лише одне: той, поранений полонений, не витримав, назвав перед смертю єдиного, кого знав, із ким виходив на зв’язок разом із Мрувкою. Не взяли Павла відразу, бо треба простежити, виявити зв’язки. І ось він під ковпаком, обкладений, мов вовк на полюванні. Приведе до Ванди, сам того не знаючи.

Однаково приведе.

Часу на роздуми не лишалося. Більше того – вона втрачала секунду за секундою, бо її машина вже залишила позаду гестапівських агентів.

Ще