Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

в нього колючок, жбурляв їх в обличчя подорожніх. Але за Пташиним каменем (так тут називали величезну скелю, на якій збиралися пташині базари) вітер ураз притих і завірюха лягла на землю, ніби парус у штиль. Йти стало легше, проте Петро, щоб не збивати дихання, мовчав. Він думав про Людмилу. Думки про неї завжди приносили з собою на диво тиху радість і спокій навіть тоді, коли серце калатало в грудях, а тіло обгортало жаром. Душа була мудріша за серце. Так, принаймні, Петро думав про себе. Зараз, йдучи слід у слід за Людмилою, вкотре вже задумався: що, власне, подобається в ній? Ну, гарна, що тут про це сперечатися. Проте чи досить цього для справжнього почуття? Може, кому іншому — так, а Петру Добрині мало. Краса — це тільки половина справи. Можна сказати, не головна її половина. Важливо, щоб дівчина мала справжню душу. Щоб жити спільними інтересами. Коли вже разом, то на все життя. Ну, потім ще доброта…

«Доброта, доброта, доброта не какая-то малость, Если в женщине есть доброта, значит, женщина состоялась». Він промуркотів ці слова собі під ніс і заспішив, помітивши, що відстає од Людмили. «А зараз? Хіба не доброта її веде? Комусь іншому начхати на цього містера-твістера з його невдалими пошуками, а їй усі біди світу… От спитай у неї зараз і почуєш: «Людині, Петрусь, завжди допомогти треба. Одному важко, самотужки з життям не впоратись. А коли ти та я не допоможемо, хто ж допоможе?» І погляне тобі в очі з таким довір'ям, як дивилась у них тільки мати.

Петру подобалось і те, що у всьому вона ладна. От на лижі стала і пішла. За що не візьметься — все в руках горить. Люди до неї тягнуться, подруг повен Баренцбург. Ніби вона з ними рівня, а придивишся — все ніби на голову вища, чи що? От і в їх стосунках Людмила завжди ніби на крок попереду. Дивно, але це не викликає у Петра протесту, чоловіча гордість, самолюбство мовчить. А з другими дівчатами бунтувало, обурювалось, коли яка-небудь проворна намагалась підім'яти його — він на неї і глянув знічев'я, а вона вже… Петру взагалі пустушки, шелехвісточки не подобались, але й серйозні дівчата не всі вміють так, щоб не наступати в цім делікатнім ділі на хвостик, котрий чоловічою гордістю зветься.

… Познайомились вони задовго до того, як судилося побачитись. І дивно, що вже тоді, роздивляючись її фото, в кімнаті хазяйки начальницького «люкса» сіроокої Зіночки, Петро чомусь був перекопаний, що само таку, як Людмила, він може покохати. Мана якась, та й годі. Не знав, в очі не бачив, а на фотографію глянув — і ніби сто років знайомий». Зіночка знала Людмилу з дитинства. Спочатку в дитячий садочок, потім до школи разом ходили. І в медучилище разом, та тільки розвела їх доля: одну — на Чорне, другу — на Біле море закинула. «А все кляті мужики зі своєю любов'ю», — говорила, бувало, Зіночка, беручи до рук гітару. Після чарочки сірі очі її робились глибокими і темними, як осінні чорториї. Пальчики нервово пурхали по струнах, і вона починала співати відчайдушні циганські. Інші умлівали, слухаючи її пісні, а Петрові в такі хвилини чомусь було жаль сіроокої Зіночки. Він знав про її часті захоплення, всі вони, як правило, закінчувались недовгими сльозами. Вже на третій-четвертий день після чергової «драми» Зіночка пудрила носика і починала пострілювати на всі боки, вишукуючи серед цих «проклятих мужиків» чергову жертву. При тому сірі непорочні очка блищали такою чистотою і безхмарністю, наче за все життя вони не пролили жодної сльози.

«Людка — це тобі не я, — у хвилини відвертості говорила Зіночка. — Я що, я в душі утримати не вмію… А вона тримає. Вона на всіх цих проклятих мужиків нуль уваги і фунт презирства… А на таких соколиків, як ти, Петрунчику, і взагалі…» Що значило оте «взагалі», Зіночка не розказувала, певне, вважаючи: таким красуням, як Людмила, на таких «сірих», яким у душі вважав себе Добриня, їй справді нема чого звертати уваги.

Якось, помітивши, що він довше звичайного роздивляється фото Людмили, Зіночка раптом розповіла: вона послала додому фотографію Добрині і написала матері і сестрам, що він її жених. «Хай не думають, що я і тут, як дома… Хай знають: у мене є жених».

Так Добриня довідався: на нього мають певний приціл. Помітивши, як він скис при тих словах, Зіночка розреготалася і поспішила заспокоїти: «Та ти, голубе, не тужи. Це я так, для сміху. А сам ти мені і в свято не потрібний. Он люстерко, поглянь на свою будку. Бачиш, який красень… не доведи господи!» Вона довго, заливисто сміялась, потім акуратно, щоб не розвезти туш на віях, витерла сльози і промовила: «І що вона в тобі такого угледіла? Як видивилась? Під мікроскопом, мабуть…» — «Хто?» — спитав він, ні про що не здогадуючись. «Та Людмила ж… Як лист мій прийшов, так і вона у відпустку додому заявилась. Ну, моя мати за листа та до сусідів похвалитися: ось, мовляв, яке щастя моя Зінка на краю світу знайшла і фотографію твою їм показала. А Людка і каже: хороший, самостійний хлопець, ваш майбутній зять, і мужчина видний. І як вона по фотографії побачила, що ти за два метри вимахав. Всі люди, як люди, а ти ніби на коні серед натовпу їдеш…» Зіночка знову довго і нервово сміялась, підливала собі і йому люксівський коньяк, а Петро сидів і злився, проте так і не наважився тоді сказати сіроокій, що про неї думав. Просто встав і пішов геть, щоб більше ніколи не заглядати до неї на вогник. Раніш, бувало, заходив, як і інші, убити вечорок, пісень послухати, самому поспівати, проте в її «проклятих мужиках» не значився, не поцілував, не обняв ні разу, а вона, бач, взяла і в женихи записала.

Наприкінці першої полярки (то була сто дванадцята доба без сонця) в портову контору забігла Зіночка і, покрутивши у нього перед носом телеграмою, сказала:

— А на «Художнику Крайнєві» приїздить Людмила! Бачиш, телеграму дозволили. Начальство мене поважає, не те що деякі…

Петро вихопив з її рук аркуш з наклеєними на ньому смужками слів: