Читати книгу - "Золото і анаконда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Насамперед я розповів, як дістався сюди. Розпорядник, рекомендуючи мене глядачам, закінчив свій виступ такими словами:
— …і коли б не поліція, ми не мали б у себе Бломберга.
Хтось із глядачів зауважив:
— І мене теж.
Фільм мав великий успіх. В подяку в’язні дали мені своєрідну охоронну грамоту, яка гарантувала мене від можливих грабунків чи якихось інших неприємностей.
Коли я вже прощався, до мене підійшов один із в’язнів і сказав:
— Візьмеш мене з собою наступного разу в експедицію?
— Може, й візьму.
Інший в’язень зауважив:
— Доведеться тобі, Бломберг, чекати на нього двадцять років.
Знімати фільм — це найцікавіша частина роботи. Але набагато важче монтувати його. Скільки довелося попрацювати в монтажних і лабораторіях, поки «Анаконду» було доведено до кінця! Протягом багатьох тижнів робочий день Курта і Торгні починався о четвертій годині ранку, а кінчався опівночі. Це було необхідно, бо вони обидва мали виконувати водночас й іншу роботу: Курт — як керівник власної кінокомпанії «Суеція фільм», а Торгні — як режисер рекламних фільмів.
— Досить, — не раз казав Торгні, — сьогодні в мене немає більше часу для анаконди. Треба займатися ще півнем та марабу.
Він робив рекламні фільми про нові простирала марки «Півень» і про шоколад «Марабу».
Олле монтував звук. Це була дуже копітка робота, передусім тому, що багато стрічок розмагнітились і ні на що не годилися.
Нарешті все було готове. Із сімнадцяти тисяч метрів кіноплівки чотирнадцять тисяч триста було відкинуто, але з того, що залишилось, вийшов непоганий фільм. У Лонггольмі його прийняли дуже прихильно й хвалили, але тепер мав бути офіційний перегляд, на який запрошено кінокритиків, тому ми трохи хвилювалися. Перегляд мав відбутися в Гетеборзі, і я виїхав туди із Стокгольма за кілька днів, щоб улаштувати в фойє кінотеатру виставку наших зоологічних і етнографічних колекцій.
— Не забудь про рекламу, — нагадували мені в «Нурдіск Тунефільм».
Однак про це подбали… самі мешканці «Акваріуму».
Анаконда задушила і проковтнула удава, що жив разом з нею, — справжня сенсація! А дві гігантські жаби з трьох, які були ще живі, коли я приїхав у Гетеборг, несподівано здохли за дуже загадкових обставин перед самим переглядом. «Глибокий траур в «Акваріумі» — писала якась газета.
Нам, звичайно, було дуже шкода, що так трапилось, зате принаймні ненажерлива анаконда і жаби, що так зненацька сконали, стали додатковою рекламою для нашого фільму.
На перегляді були також Курт і Торгні; Олле, на жаль, не міг приїхати. Це був для нас усіх великий день. Власне, навіть не так цей, як наступний, коли ми читали одностайні схвальні відгуки в пресі. «Велика кіноперемога Швеції в джунглях Південної Америки» — писала одна газета.
Роботу свою ми закінчили, і закінчили з успіхом. Для мене це означало, що я можу повернутися в Еквадор, до сім’ї, і знову зайнятися Льянганаті!
В листопаді (цього місяця не так важко залишати свою батьківщину) я вилетів до Кіто. В Нью-Йорку, де я зупинився на кілька днів, Густав Альгорд вручив мені надзвичайно ефективний металошукач нової конструкції. Дякуючи цьому приладові, теща зустріла мене в Кіто особливо привітно. Вона встигла намітити кілька нових маршрутів для пошуків скарбів.
Ми спочатку випробували металошукач у її саду. Він діяв бездоганно. У навушниках аж вищало, коли прилад натрапляв на закопаний нами срібний посуд та інші металеві речі.
— Тепер нічого зволікати, приступаймо до пошуків, — зраділа теща.
Перша експедиція привела нас до містечка Ібарри у провінції Імбабура на північ від Кіто. Теща запевняла, що там в одному будинку або поблизу нього закопано великий золотий скарб. У будинку з’являються привиди, вночі там чути дивні крики й голоси, тому вже багато років у ньому ніхто не наважується поселитись. Крім того, вночі навколо будинку блимають голубі вогники, а це найпевніша ознака того, що десь поблизу заховано золото.
Ми вирушили з Кіто о четвертій годині ранку і після шестигодинної їзди машиною по небезпечній дорозі прибули в Ібарру. Теща не хотіла дати мені навіть поснідати, так поспішала до будинку з привидами. Але я, скориставшись тим, що тільки сам умів орудувати металошукачем, все-таки трохи під’їв. Теща вважала, що я їм страшенно повільно і прошу ще одну чашку кави просто, аби її подратувати.
Будинок з привидами стояв у занедбаному садку, обгородженому глиняним муром. Він справді здавався якимось таємничим — похмурий, облуплений, повний пацюків і кажанів.
Я негайно взявся до роботи. Теща наступала на п’яти, даючи вказівки. Навушники заважали мені чути її, але я уважно обстежував приладом метр за метром. Минуло чверть години без жодних наслідків, двадцять хвилин… Є! В навушниках затріщало, а стрілка на приладі підскочила з нуля до вісімдесяти!
— Тут, — сказав я тещі. — Тут лежить скарб!
Тещу важко назвати стрункою і граціозною; вона вже літня жінка і досить-таки огрядна. Але тут вона, мов ельф, підлетіла до пеонів, що чекали осторонь з лопатами й кирками. Вона привела їх і звеліла мерщій копати, де показував прилад. Однак їй здалось, що пеони зволікають, і вона сама теж взялася за лопату. Десь на півметровій глибині кирка одного з пеонів вдарилася об метал. Теща аж підстрибнула з радощів, та й я був не байдужий. Двоє пеонів лягли долілиць і почали розгрібати землю руками, щоб не пошкодити тендітних золотих речей і коштовних прикрас. Ми не зводили погляду з пеонів. Теща сяяла так, ніби вже всю свою комору заповнила золотими зливками.
Нарешті з землі показалося щось схоже на вічко від скриньки, потім це вічко обернулось на номер від машини! І як тільки він потрапив сюди!
Спочатку теща розгубилася, потім обурилась.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і анаконда», після закриття браузера.