Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

— Ти в нас геолог, — озвався я до Марії. — Що то за тварина?

Вона передала мені сокирку і взяла фотоапарат. Навела об’єктивом на велетня.

— З палеонтологією я не завжди була в злагоді. Втім, звір скидається на текодонта — архозавра-ящера, що мешкав у тріасі. Авжеж, це текодонт. Он як ловко вигризає серцевину бенетиту… Стривай-но, ми, здається, не помремо тут з голоду. З тієї рослини виготовляють крупи для каш і пудингів.

— Виготовлятимуть, — зауважив я. — Через багато мільйонів років.

Марія тільки посміхнулась у відповідь.

Я зробив останній знімок текодонта, який сидів на своєму дебелому хвості, немов на стільці, і вигризав серцевину “ананаса”. Якби ця істота мала вуха, вона мордою віддалено нагадувала б коня. Правда, голова в неї була пласкішою, як у ящірки. Втім, відсутність вух не заважала їй мати добрий слух. Бо коли почувся Славків свист, тварина аж шарпнулась, а тоді звелась на ноги і уважно озинулась.

— Е-ге-ге-й! — кричав знизу Славко. — Ну, що там?

— Нічого лихого. Зараз спускаємось, — озвався я.

А Славка менше всього обходило, що там діється внизу за скелями. Він нагадав нам, що в холодильнику порожньо.

— Щось придумаємо, — сказав я.

Ми наблизились до “грядки” невеликих “ананасів”, і Марія рубонула по одному з них раз, удруге… Вона розкраяла його навпіл і видобула шматок білої серцевини. Покуштувала.

— Хм… Схоже, не потруємось. — Вона простягнула по шматку і нам зі Славком.

Нутрощі “ананаса”, що зовні скидалися на пінопласт, за смаком нагадували сухе молоко.

— Твердувате, — зауважив колега. Проте на худому його обличчі проступало вдоволення.

— Справді, трохи затверде, — погодилась Марія. — Гадаю, коли його зварити, матимемо цілком пристойну страву…”

На цьому оповідь Заміховського уривалась.

Наступні аркуші було помережано чистописом Дубчака. Цього разу їх не було склеєно.

“Шановний шефе! — писав Славко. — Як мені здається, Заміховський з Марією могли б обійтися й без моєї компанії. Хоч вони цього намагаються й не показувати. У таку подорож годилося б іти двом чоловікам. Та де там! Марія й слухати не хотіла. Дійшло до жеребкування. На жаль, я витягнув короткий патичок і, отже, лишився на базі. А маршрут у них, щоб Ви знали, небезпечний. Заміховський вирішив перед відбуттям додому обстежити ліс і річку. Бачачи, що я засмучений з того, що мені випало сторожувати на базі, він намагався мене заспокоїти, мовляв, мій обов’язок не менш небезпечний і відповідальний. Адже неподалік пасеться текодонт (так вони з Марією називають великого ящера), який чи не вдвічі довший за нашу будку, і хтозна, який намір може народитися в його крокодилячій голові. Отже, моє завдання: в разі чого — натиснути на червону клавішу “в дорогу”. А потім, замінивши в інституті блок живлення, повернутися назад. Може, завдання й справді відповідальне, а тільки продиратися в хащах незайманого лісу більше личило б чоловікові, ніж жінці. Хоча, мушу сказати, що Марія не з боязких. Аж не віриться, що в цій мовчазній і спокійній дівчині крилися непохитна рішучість і чоловіча відвага, які їй так пасували.

Вони пішли одразу після сніданку, зоставивши мені бенетитової каші і трохи води. На душі було тривожно. Адже місцевість, на якій ми спинились, досить дивна. Власне, не так місцевість, як її мешканці. Спочатку, коли я вчора виявив тут гатерію, мені все було ясно — ми в Новій Зеландії. А сьогодні прийшла несподівана думка: якщо людям відомо про таку невелику істоту, як гатерія, то чому досі ніхто не знає про велетня-текодонта, в порівнянні з яким дракон з острова Комодо здається нікчемним плазуном? Разом з тим комахи тут ті ж, що і в наших краях. А вчора ввечері, коли я вийшов перед сном надвір, то довго не міг знайти на небі Полярну зірку. Я її таки знайшов, але була вона градусах в сорока від того місця, де їй належить бути. І всі сузір’я теж зміщено. Це справді дивна місцевість. Аби тільки з неї вибратись…

Коли сонце було ще тільки на півдорозі до зеніту, я виніс ліжник і ліг засмагати. Довкола чулися тільки гудіння комах та шурхіт цупкого листя товстих низькорослих пальм. А далі, чим більше припікало сонце, тим частіше в полі мого зору з’являлися рухливі і гнучкі постаті ящірок, які полювали на комах.

Мені довелося чимало світу побачити. Батьки щороку брали мене з собою в різні круїзи, в тому числі й у екваторіальні райони Землі. Я це до того веду, що здивувати мене важко. Та цей світ, у якому ми зараз опинилися, таки дивний. Я тут побачив і велетенських акул, і рептилій з плавниками, як у риби, і скорпіонів завбільшки з черевик сорок п’ятого розміру (про все це писав колись Заміховський), і небо не таке, як у нас. І весь час мені муляло в голові, що тут чогось не вистачає. Я збагнув чого саме, коли почав спостерігати за полюванням рептилій на комах… Не вистачало птахів. А тим часом тут мав бути розмаїтий пташиний край. І. клімат гарний, і пташиного харчу доста. Зробивши таке відкриття, я кинув засмагати і, сховавши ліжник, подався до чагарника, сподіваючись побачити в заростях папороті і низькорослих пальм хоч якусь пташину. Де там! З кущів вилітали рої комах та вибігали прудконогі рептилії. Як я вже писав, тварини ці дуже різноманітні як за розмірами, так і за формою: одні нічим не відрізняються від нашої степової ящірки, інші нагадують південноамериканську лупооку ігуану з гребенем на голові, ще інші — звичайного варана, а є й такі, що бігають на задніх ногах, як птахи, і за формою скидаються на великого індика. До речі, яйця рептилії кладуть у вириті в землі лунки. Тільки тепер я повірив, що вчора ми вечеряли яєчнею з рептилячих, а не страусових яєць, як гадав раніше. Спомин про харч нагадав мені суп із ігуани, який нам подавали в Колумбії і який мало чим відрізняється від курячої юшки. Але ж там, у Колумбії,