Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Ніхто йому не відповів; принесли турецьку каву в емальованих чашечках.

Замислено усміхаючись, Айріні сказала:

— От якби...

— Якби що?— спитала Джун.

— Якби завжди була весна!

Подали бренді, воно було безбарвне, старе.

Сомс сказав:

— Босіні, раджу вам випити бренді.

Босіні випив чарку; всі повставали.

— Покликати вам кеб?— запитав Сомс.

Джун відповіла:

— Не треба, Білсон, принесіть, будь ласка, мою мантилью.

Принесли мантилью.

Айріні, стоячи біля вікна, стиха мовила:

— Який чудовий вечір! Уже засвітилися зорі!

Сомс докинув:

— Бажаю вам приємно провести вечір.

Джун відповіла з порога:

— Дякую. Ходімо, Філе.

Босіні озвався:

— Я йду.

Сомс глузливо посміхнувся й сказав:

— Нехай вам щастить!

Айріні, стоячи на порозі, дивилася їм услід. Босіні гукнув:

— На добраніч!

— На добраніч!— відповіла вона тихо...

В омнібусі Джун сказала нареченому, що хоче нагору, на свіже повітря; вона сиділа мовчки, підставивши обличчя подихам вітру.

Кучер обернувся був разів зо два, маючи намір заговорити, але передумав. Дуже весела пара! У жилах його теж грала весняна кров; йому кортіло дати вихід своїм почуттям, і він клацав язиком, вимахував батогом, повертаючи коней — навіть вони, бідолахи, вчули весну і з півгодини весело вицокували копитами по бруку.

Ожило все місто: дерева, вбравшися в молоду зелень, простягли назустріч леготу своє гілля, ніби чекали від нього якогось дарунка. Щойно засвічені ліхтарі розганяли сутінки, й обличчя перехожих блідли в їхньому сяйві, а у високості по пурпуровому небу швидко й нечутно пливли великі білі хмари.

Чоловіки у вечірніх костюмах, розгорнувши поли пальт, жваво бігли сходами до дверей клубів; робочий люд вештався вулицями; а жінки — ті жінки, що ввечері блукають самотні, самотні пливуть за людською течією,— простували поволі очікувальною ходою, мріючи про добре вино, добру вечерю або — зрідка — про поцілунки щирого кохання.

Усіх цих людей, що плавом пливли у світлі ліхтарів під небом, де мчали хмари, усіх їх до одного подих весни напоїв радісним неспокоєм. І всі вони до одного, як ті завсідники клубів у розстебнутих пальтах, поскидали покрови своєї касти, віри, своїх звичок і, збивши набакир капелюха, пришвидшивши ходу, своїм сміхом чи своєю мовчанкою виявили те, що ріднило їх усіх під цим гарячим небом.

Босіні з Джун зайшли в театр мовчки, їхні місця були в ложі верхнього ярусу. Вистава щойно почалася, і напівтемна зала з рядами людей, що дивилися в один бік, нагадувала величезний квітник, де всі квіти повернули голівки до сонця.

Джун іще ніколи не доводилося сидіти в верхньому ярусі. Відколи їй минуло п'ятнадцять років, вона завжди ходила з дідусем до партеру, і не просто до партеру — вони сиділи на щонайкращих місцях, посередині третього ряду. Старий Джоліон замовляв їх задовго до вистави у Грогана й Бойна, вертаючись із Сіті додому; квитки він клав у кишеню пальта, де вони лежали разом із портсигаром і лайковими рукавичками, а потім віддавав Джун, і вона берегла їх до урочистого вечора. Сидячи на тих місцях, вони — спокійний сивоголовий старий із прямою поставою і тендітна дівчина, напружена й зосереджена, з червоно-золотавою голівкою,— додивлялися до кінця будь-яку п'єсу, а дорогою додому старий Джоліон завжди казав про актора, що виконував головну роль: «Ні те ні се! От якби ти побачила Бобсона!»

Джун чекала цього вечора, наперед упиваючись втіхою: вони вибралися до театру потай без супроводу, на Стенгоупгейт про це нічого не знали — там вважали, що Джун гостює у Сомса. Дівчина сподівалася винагороди за свої хитрощі, до яких вона вдалася заради нареченого, сподівалася розвіяти густу холодну хмару, змінити їхні стосунки, які останнім часом стали такі дивні, такі болісні, зробити їх знову радісними й простими, які вони були до зими. Вона прийшла з твердим наміром поговорити про все відверто і тепер дивилася на сцену, насупивши брови, нічого не бачачи, стискаючи на колінах руки. Її жалила й жалила ревнива підозра.

Може, Босіні й здогадувався про її душевні муки, але не подавав про це знаку.

Завіса опустилася. Перша дія закінчилась.

— Тут страшенна задуха,— мовила дівчина.— Я хочу на свіже повітря.

Вона дуже зблідла і напевно знала — нерви її були напружені до краю, і нічого не минало її уваги,— що він збентежений, що йому ніяково.

В глибині театру був балкон, який виходив на вулицю. Джун його захопила і мовчки схилилася на поруччя, чекаючи, що Босіні почне розмову.

Нарешті вона не витримала й мовила:

— Мені треба дещо сказати тобі, Філе.

— Слухаю.

Від його настороженого тону кров прилила їй до лиця, а з вуст зірвалися слова:

— Ти не хочеш, щоб я була ніжна з тобою, давно вже не хочеш!

Босіні дивився вниз, на вулицю. Він не відповідав.

Джун палко вигукнула:

— Ти ж знаєш: для тебе я ладна зробити все, що завгодно, я хочу бути для тебе всім...

З вулиці линув гамір, його пронизав різкий дзвінок: починалася друга дія. Джун не зрушила з місця. В душі її кипіла жорстока боротьба. Може, слід піти на ризик? Дати бій тому впливові, тій звабі, яка манить його від неї? Вдача в неї була войовнича, і дівчина сказала: