Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Увечері Блінов приїхав до Курта Мейєра. З цієї нагоди господар відкоркував найкращу пляшку старого французького коньяку. Нарешті було досягнуто угоди — вони об'єдналися. Блінов обіцяв припинити свою гру в демократію і більше з населенням не загравати. Мейєр тут же розірвав і спалив у великій срібній попільниці акт з описом картин. Відтепер ніхто не зможе встановити, які цінності зберігалися в музеї.

Блінов, примружившись, дивився, як яскраве полум'я пожирає документ, що так загострив їхні взаємини. Мейєр кінчиком сигари ворушив попіл, щоб дати вогню знищити все дотла. Як досвідчений гравець, він знав: насамперед треба переконати противника в чесності і щирості своїх помислів.

— Дуже радий, Ілля Ілліч, — сказав він, розливаючи коньяк у чарки, — що знайшов у вашій особі розумну людину. Навіщо нам сваритися? — Він усміхнувся і похитав головою. — У нас страшні характери, чи не правда?..

— Так, — посміхнувся Блінов, — треба віддати належне нашим батькам…

— Добре сказано! — підхопив Мейєр. — Вип'ємо в їхню пам'ять! Хоч ви і росіянин, Ілля Ілліч, але у вас є щось істинно німецьке. Я сказав би — твердість і велич духу!.. — Він нахилився до Блінова: — Признайтеся, адже ви німець!..

Блінов жартівливо підвів руки:

— Хотів би, але не можу!.. Я справжній росіянин, пане Мейєр.

Мейєр знизав плечима, відставив чарку і звівся:

— Ви такі ж таємничі, хай йому біс, як ваша кована скриня. І де ви її дістали?

— О, це давня історія, — відповів Блінов, — коли-небудь я вам розкажу.

Мейєр знову сів у крісло і довго розкурював погаслу сигару, не спускаючи з Блінова допитливого погляду.

— От бачите, — сказав Мейєр, — ви самі збуджуєте в мені інтерес. А вже коли я чим-небудь заінтригований, то йду по сліду, як хорт… Часом я думаю: на якого дідька витрачати стільки сил? Яка від цього користь?.. Але не можу стриматися. Натура!.. — І він весело засміявся.

Блінов поклав руку йому на коліно.

— Дорогий друже, — сказав він з тією щирою простотою, яка завжди насторожувала Мейєра, — ми ж зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати наш союз… Визнаю, я завдав вам деяких неприємностей. Мені здавалося, що ви більше, ніж слід, цікавитеся моїми справами. А проте мої повноваження дещо інші, ніж у звичайного бургомістра. Ви це, мабуть, зрозуміли?..

— Я переконався в цьому, — серйозно сказав Мейєр.

— Чому я приїхав сюди, в це місто? Щоб цупити з музею картини? Чи, може, з метою інтригувати проти вас?

По тіні, яка майнула по обличчю Мейєра, Блінов зрозумів, що влучив у ціль. Мейєр відкинувся на спинку крісла і, не кліпаючи, пильно дивився у вічі своєму співбесідникові.

Блінов відпив з чарки.

— Так, — мовив він тихо, і голос його щиро прозвучав у цій невеликій кімнаті, слабо освітленій лампою під синім абажуром, — ви думали про мене дуже погано, Мейєр. Але, на жаль, я не можу вам поки що все розкрити… Не знаю, що буде зі мною потім, адже доля моя вирішується не тут.

— Де ж саме? — подався вперед полковник Мейєр.

— У Берліні, — сказав Блінов. — Ні про що більше мене не питайте. Повірте, інтереси справи вимагають, щоб ми йшли в одному напрямку, але кожен своїм шляхом. Необхідно, щоб жителі міста мені довіряли. — Він нахилився до Мейєра і знизив голос до шепоту: — Була ідея створити партизанський загін. Я мав разом з ним піти в ліс…

Мейєр розуміюче кивнув.

— Ну, і що ж? — швидко запитав він.

— Зараз вже ніколи: назрівають події на Дону.

Мейєр глибоко затягнувся димом сигари. Він був розчарований — бургомістр не сказав нічого зайвого.

Вночі Колеснику не спалося: болів поперек, голову обсіли нелегкі думи. Що буде з загоном, якщо Геннадій Андрійович не дістане продовольства?

Селяни повідомили, що в Малинівці заховано хліб, його закопали в ямі. Але дістатися до нього важко. Яма поряд з будинком, де колись була сільрада, а тепер живуть поліцаї. Без бою хліба не взяти. Ну і що ж? Зрештою, поліцаїв там не так вже й багато. Головне — напасти на них зненацька.

Колесник з вдячністю подумав про тих багатьох простих людей, котрі, нехтуючи небезпекою, пробираються дальніми стежками і приносять партизанам важливі вісті. Їхніми очима партизани стежать за кожним кроком гітлерівців у найвіддаленіших населених пунктах…

Саме завдяки доставленим відомостям партизани за останні тижні тричі громили обози гітлерівців, призначені для фронту. Вони спалили і висадили в повітря понад тридцять навантажених мінами і снарядами «круппів»…

Колесник розумів, що це не може не викликати відповідних дій з боку гітлерівців. Треба чекати каральних загонів. Зараз, після тієї диверсії на станції, гітлерівці особливо люті. Доведеться партизанському загонові перебазуватися на нове місце.

Та головна турбота Колесникова полягала в тому, щоб розвідати район, де фашисти будуватимуть систему укріплень. Вже кілька разів штаб фронту по радіо запитував про це у партизанів. Та повідомити, по суті, нічого…

«Що ж робити? — подумав Колесник. — Пробиватися в район будівництва? Ну добре, загін проб'ється, хоч і ціною великих втрат і жертв. Та все ж головного він не знатиме. Де споруджуються доти? Скільки їх? Які дороги вони прострілюють? Як організовано систему вогню?» Саме про це важливо дізнатися для того, щоб майбутній наступ наших військ був успішним.

Минулого тижня Колесник ходив на явку з Борзовим. Микита Кузьмич повідомив, що Блінов зберігає в себе важливі папери, які стосуються укріпрайону. Мейєр дав їх йому для того, щоб бургомістр міг відповідним чином розподілити робочу силу. Та й взагалі, як відомо, Блінов користується цілковитим довір'ям гестапо.

Микита Кузьмич на власні очі бачив, як бургомістр сховав карту в ковану скриню, що стоїть у нього в кабінеті. От якби пощастило її зламати! Досить тільки сфотографувати документ.