Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

Зараз же прикляк покірно

У болото край корита,

Щоб принять удар лицарський.

А коршмар дівок покликав,

Ще й приніс якесь книжище -

Давнії якісь рахунки -

Взяв лицарський меч до рук.

Ось почав він щось мурчати,

Мов молебень то читає,

Потім викрикнув виразно:

«Гарам баран гукір геп!»

При остатнім слові міцно

Затиснув кулак - як гепне

Дон-Кіхота в карк, аж сльози

Бризнули йому з очей.

«Сей удар,- коршмар промовив,-

Щоб остатній був! Най згине,

Хто би ще посмів рукою

Вашого карку́ діткнуть!»

Потім меч узяв у руку,

Як не лусне Дон-Кіхота

Плазом через плечі - бідний

Дон-Кіхот аж застогнав.

«Се плазовання,- коршмар так,-

Най для вас остатнє буде!

Відтепер вам тільки вістрям

Вільно уживать меча!»

Церемонія скінчилась;

Встав наш лицар, а коршмар

Приказав дівчатам зброю

Наложить на Дон-Кіхота.

Ось одна вложила панцир,

Друга меч приперезала,

Лицар шолом свій насунув,

Став готов, мов страхопуд.

Шумно-гучними словами

Дякував він коршмареві,

Дякував обом дівчатам

За лицарськую послугу.

Потім, врадуваний дуже,

Сів на свого Росінанта

І, хоть ще ні світ ні зоря,-

Він попер у дальшу путь.

Хто се, хто се до схід сонця

По дорозі, по безлюдній

Так жене, мов оглашенний?

Га, се славний Дон-Кіхот.

Гордість грудь йому розперла:

Він вступив в закон лицарський,

А тепер летить додому

Грошей взять і сорочок.

«Ще конечно чури треба!

Може би сусід мій Санчо

Хтів поїхать»,- думав лицар.

Втім «Ай-ай! Ай-ай!» - почув.

Крик плачливий і болющий

Доходи́в з ліска праворуч.

«Га, невинність там мордують!» -

Муркнув лицар Дон-Кіхот.

Зараз гатьта взяв коняку

Та й в лісок на крик поїхав.

Недалеко й їхать мусив.

Швидко ось що він уздрів:

Хлоп сорочку зняв з хлопчини,

Прив’язав його до бука

Та й ременем б’є по плечах,

Аж довкола ляск іде.

Б’є та й все приповідає:

«А пильнуй худоби, драбе!»

Хлопець - добрий вже підпасич

Лебедить: «Ой-ой, пустіть!»

Як побачив се наш лицар,

Крикнув грізно: «Га, тиране!

Ось ти як невинність мучиш!

Боронись, бо смерть твоя!»

Хлоп, уздрівши над собою

Дивовижнеє страшило

На коні, в залізних бляхах,

Думав: «Смерть моя прийшла!»

І тривожно відмовляє:

«Пане, се не є невинність,

Се Андрійко, мій підпасич,

Пренедбалий та пустий.

Що вже я його благаю

«Ей, пильнуй худоби, сину,

Щоб вовки її не рвали

Або в шкоду щоб не йшла!»

Та куди тобі! Щоднини

Все одна бракує штука.

Шкоди наробив без міри -

Мушу розуму повчить».

«Пане,- крикнув битий хлопець,-

Мій господар скупиндряга,

Б’є мене, щоб я від нього

Втік зі служби пред часо́м,

Щоб мені не заплатити».-

«Брешеш, драбе!» - хлоп озвався.

«Сам ти драб і сам ти брешеш! -

Гримнув грізно Дон-Кіхот.-

Зараз відв’яжи хлопчину!»

Хлоп покірливо послухав.

«Зараз заплати біднятку

Все, що винен ти йому!»

«Пане, я не маю грошей

Тут у лісі. Най Андрійко

Перейде до мого дому,

Я віддам йому, що слід».

«Пане,- злебедів Андрійко,-

В дім його я не покажусь,

Там мене він обезвічить!

Се без серця чоловік!»

«Ні, небоже, не посміє

Він піднять на тебе руку,

Я вже зроблю так, що смирно

Все тобі він заплати́ть.

Слухай, ти, тиране лютий!

Присягни ось тут на меч мій,

Що даси йому всю плату!» -

«Присягаю»,- рік мужик.

«Ну, гляди ж, а як присяги

Не додержиш, то страшенна

Не мине тебе відплата

Із лицарської руки!

Бо тоді зо мною справа.

А ти знаєш, хто я? Славний

Лицар Дон-Кіхот з Ламанчі,

На все злеє божий бич!»

Се сказавши, лицар гордо

Обернувсь на Росінанті

Та й шлап-шлап поїхав з лісу.

Хлоп глядів, аж він іщез.

А тоді сказав до хлопця:

«Ну, ходи сюди, Андрійку!

Ну, ходи сюди, небоже,

Най тобі свій довг сплачу!

Вхопив хлопчика за руку,

Прив’язав його до дуба,

Як почне ременем прати -

Ледве в тілі дух лишив.

«Ось тобі твоя заплата!

А тепер іди, небоже,

Того лицаря шукати,

Щоб тобі сей біль злизав!»

І пішов мужик, а хлопець,

З болю стогнучи, зібрався

В путь, щоб лицаря шукати,

Що мав біль його помстить.

Так-то наш преславний лицар

Боронив святу невинність,

Так поборював неправду,

Людську кривду направляв!

«Понад всі дівчата в світі

Ти тепер найщасливіша,

О прекрасна Дульчінеє! -

Бубонів собі під ніс.-

Бо ж тобі судила доля

Власть над першим з-між лицарства,

Над преславним Дон-Кіхотом,

Що поборює все зло!» -

Так бурчав собі наш лицар,

Плетучись безлюдним шляхом,

Аж нараз напроти нього

Їде купочка людей.

Се купці були з Толедо;

Мавританські парасолі

Над собою розіп’яли,

З ними з десять слуг було.

Слуги пішки йшли з бичами,

А купці тряслись на мулах.

Звільна, тихо йшла