Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

   Лагідне світло, опустилось на голову сплячого Святослава. Він стиснув повіки, ховаючись від променів, які хотіли погратись з ним. Святослав прийняв виклик – та сховав голову під подушку. Гра в хованки розпочалась.
   Він знову задрімав.
   Коли Святослав почав прокидатись вдруге, відчуваючи подушку на голові, а біля себе пустку, він швидко розплющив очі. Емми в кімнаті вже не було. Він швидко прийняв душ, побрився, почистив зуби і дуже швидко одягнувся, щоб піти на пошуки коханої.
   Увійшовши до вітальні, він привітався з усіма, подякував за його пошуки та перепросив за такі незручності та хвилювання. Проте, найрідніших очей у цій кімнаті не було. Де Емма?
   — Народ… Ви не бачили Емму? — Святослав обійшов усіх поглядом.
   — Вона вийшла до альтанки. — Усміхнувшись, повідомила Наталочка.
   — Дякую. — З цими словами, Святослав розвернувся і пішов до коридору. Одягнувшись, він вийшов на вулицю.
   Холод одрозу нагадав йому учорашній вечір… сніг… темінь… і страх не побачити свою Красуню з перчиком.
   Сонечко поблискувало на снігу, який з кожним кроком хрускав під ногами. Довколо тиша, тільки де-не-де чути пташок і потріскування гілок від важкості снігу. Гарно,…але дуже холодно…
   Святослав усміхнувся, коли побачив Емму. Вона ходила взад вперед і розмовляла по телефону. Він пришвидшив хід.
   Емма повернула голову і побачила Святослава, який швидко наближався до неї.
   — Мамусю, все у мене чудово. Я потім розповім тобі про цього хлопця… Зараз маю йти… він іде. — Поспішила сказати Емма і так само швидко додала: — Па-па, мамусю. Татові та Тіні привіт.
   — Я щаслива за тебе, моя люба. Вже хочу з ним познайомитись. — Радісно гомоніла мама. — Тоді до дзвіночка, моє серденько. Привіт передам. Па-па, моя хороша.
   Емма вимкнула телефон і сховала його до кишені.
   — Привіт, Ем… — Святослав піднявся на альтанку і швидко поцілував її вуста.
   — Святославе… — насупилась Емма, хоча сама в душі аж пищала від радості відчути тепло його губ.
   — Що? — звівши брови запитав він і знову її поцілував.
   — Ну?! — Емма зробила крок назад. — Я не забула того, що було…
   — А, що було?! А-а-а… точно… було… Згадав! — театрально мовив він. —Було… було… Аліса, яка випила три келиха вина і полізла до мене з поцілунком. Точно!
   — Не блазнюй! — насупившись, Емма топнула ногою.
   — А хіба я не правду говорю?! Згадай, як усе було. — Він захищався, як міг і все, що він говорив було правдою.
   Святослав зробив крок до неї і подивився прямісінько у вічі. Її блакитні очі заворожували, в них хотілось розчинитись і розповісти те, що його так сильно напружує… те, що змушує брехати… все… все розповісти і бути перед нею чистим, як цей білий сніг довкола,… але не зараз… не зараз…
   Емма відчула, як їй знову стало зле. Що це з нею останнім часом? Емма широко відкрила очі і подивилась на Святослава так, - наче розгадала неймовірно важку головоломку. Так воно і є. Здається вона знає, що з нею… Хоча? Ні! Ні! Ні! Не так швидко… Такого бути не може?! Хоча… може! Але ж у неї були безпечні дні… Вона була впевнена, що завагітніти у цей час не реально. Так, воно і є… Напевно… Емма зрозуміла, що ще вчора у неї повинні були початись місячні, але через стрес, хвилювання за Святослава, - вона про них забула. І ось маєш… Через її безглузду впевненність, яка зовсім необгрунтова, - вона можливо чекає на «лелеку». Капець! Як взагалі тепер дивитись Святославу у вічі?! Як? Що вона скаже йому? Вітаю, можливо ти станеш татком?!
   — Давай поговоримо про це пізніше… Добре? Я хочу піти… змерзла дуже. — Емма забрала свій погляд від його прекрасних очей, і просто перестрибнувши сходинки, вона побігла у дім.
   — Тікаєш?! Як мала дитина?! — він стиснув щелепу від злості.
   Похитавши невдоволенно головою, він почімчикував за нею.
   Увійшовши у дім, Святослав допоміг роздягнутись Еммі, а потім і сам зняв куртку.
   — Дякую. — Тихо мовила дівчина.
   — Будь ласка. — Трішки заспокоївшись, відповів Святослав. — Давай поговоримо. Не будь дитиною!
   Емма аж побілішала від слова «дитина».
   — Не зараз. Не зараз. — Емма не знала, що йому говорити і як бути. Вона сама ледь розуміла, що їхні «шлюбні» ігри могли наробити… Як вона пояснить йому, що «лоханулась». А-а-а! Як так? Як?
   — Ем! — його інтонація давала їй зрозуміти, що він сердитий.
   — Святославе, не зараз. — Сказала вона, як відрізала.
   Емма втікла до вітальні, де сиділи усі крім господарів.
   — Святославе… — Аліса встала з крісла, і щось тримаючи за спиною, підішла до хлопця. Піднявши гілочку омели над собою і Святославом, вона наче кішка замурликала ніжним голосом: — Ми під омелою… треба поцілуватись… — вона обернулась, шукаючи очі Бажана.
   Бажан сидів і кипів від злості.
   — Алісо… хіба так можна?! — не втрималась Злата.
   — А, що? Така традиція! — далі мурликала вона, не зважаючи на запитання.
   Святослав подивився на Алісу, і широко усміхнувшись, забрав у неї гілочку та підняв її над своєю головою і над головою Емми.
   Емма усміхнулась, а вже через секунду відчула гарячі вуста Святослава на своїх.
   Поцілунок був наповненний пристрастю, бажанням і наголосом на те, що ця жінка його, а він її.
   Їхні губи сплітались, дихання стало приривчастим, усе тіло одразу відгукнулось на їхні дії.
   Емма згадала, що вони не одні, і трішки відсторонившись, подивилась на Святослава.
   — Гарна традиція! — мовила Емма.
   — Саме під гілкою омели ми вперше поцілувались. — З ніжністю у голосі, додав Святослав.
   — Ммм, як гарно! — на обличчі Злати заграла справжня, щира та сонячна усмішка. — У вас своя традиція! Як гарно!
   Емма усміхнулась їй. Не завжди минуле, - пхає свого носа в теперішнє, а от буває таке, що теперішнє, - пхає свого носа у майбутнє. Це теперішнє – Аліса. Проте саме зараз, ця «Лисиця», зрозуміла, що їй зась до Святослава. Емма була впевнена, що ця дівуля зрозуміла, де її місце, а що до Злати… вона щойно розвіяла усі страхи Емми.
   Бажан різко встав, і зупинившись біля Аліси, промовив:
   — Радій… це кінець – остаточно. — Сказавши це, він вийшов з вітальні.
   Усі перегляділись, не розуміючи, що щойно відбулось.
   Аліса розгубилась, зніяковіла та злякалась. В її очах виступили сльози,… а в очах читався справжній страх.
   — Вибачте… Вибачте мене за все. — Ридаючи, вибачалась вона. — Ви гарна пара… Кохайте одне одного. — Схлипуючи, вона вибігла з кімнати.
   — Вони,… що разом? — запитала Емма у присутніх.
   — Мабуть… — похитав головою Святослав.
   — Ого! Нічого собі поворот! — додав Микита.
   — Цікаві події тут розгортаються, - щодня щось новеньке. — Очі Злати говорили про те, що вона в шоці.
   — Це точно… — у знак згоди, Емма похитала головою.

  
   Увійшовши до спальні, Емма сіла на крісло, а Святослав сів навпроти неї.
   — Ем…
   — Гадаю, нам нема, що вже обговорювати… — Емма простила йому ще вчора, коли від страху втратити його – зрозуміла, яка це дрібниця цей Алісин поцілунок.
   — Не зрозумів?... — Святослав перелякано подивився на неї. Він злякався, що вона не хоче бачити його,… що вона не може його пробачити.
   Встаючи з крісла, Емма відчула легке запаморочення і знову сіла.
Заплющивши очі, дівчина намагалась заспокоїти стан «польоту», але стало ще гірше. Знову розплющивши очі, Емма вперлася об м’яку спинку і просто розслабилась. Трішки допомогло…
   Встаючи дуже повільно, Емма повернула голову у бік, відчуваючи на собі пронизливий погляд.
   — Що? — побачивши напружене обличчя Святослава, запитала вона.
   — З тобою щось не те… — він звів брови на переніссі і запитав: — Ти захворіла?
   — Ні. — Емма «начепила» на своє обличчя впевненність, якої не було, та попрямувала повз нього. Але…
   — Стій. — Святослав схопив її за талію. — Що з тобою, Ем?
   — Нічого… Я ж сказала. — Вона затремтіла.
   — Я хвилююсь… — лагідно мовив він.
   — Хвилюйся за свою нову подружку. А за себе я сама подумаю. — Емма, узялась за його руку і намагалась вивільнитись з його цупкої хватки. — Відпусти. — Емма вирішила пожартувати.
   — Ем… ти ж знаєш, що між нею і мною нічого немає. Що ти собі навигадувала?! — він стиснув її ще дужче, і нахилившись промовив: — я кохаю тебе. Навчись не бачити у всіх жінках моїх коханок… їх немає. Є лише ти і я.
   — Ви цілувались! — Додала Емма.
   — Вона поцілувала мене… і вона була, як чіп п’яна… Я її не цілував. — Твердо мовив Святослав.
   — Я хочу повірити... — Емма ледь стримувала сміх.
   — Є лише ти і я… хоча… — він широко усміхнувся, — можливо нас вже троє.
   — Ти про що? — Емма широко розплющила очі. Як він дізнався? Вона сама, ще не впевнена.
   — У тебе паморочиться голова? — його очі світились задоволенням.
   — Так. — Емма похитала головою.
   — Іноді нудить? — його усмішка ставала ширшою.
   — Так… — Емма відкрила у подиві рота. — Святославе… ти теж гадаєш, що я… вагітна?!
   — Саме так. — Він задоволено похитав головою. — А що значить теж?  — Святослав очманів.
   — Коли ми були в альтанці… Я про це теж подумала. — Зізналась вона.
   — Тому ти так швидко втікла? — лагідно запитав хлопець.
   — Так. — Зізнавшись в цьому, вона додала: — А щойно… я тебе розіграла. Я вірю, що цілувала тебе Аліса, а не ти її. — Вона засміялась, вирішивши таким чином сховатись від теми про вагітність.
   — Еммо! Ти мене ледь до інфаркту не довела! — він схопив її, і палко припав до її вуст. Солодкі… Смачні… Пухкі… Його.
   Відсторонившись, він подивився їй у вічі і широко усміхнувся.
   — То, що ти можеш бути вагітною? Є така можливість?
   — Ні… я не вагітна… не може бути… не ці дні… — Емма не могла повірити у те, що це дійсно може бути правдою.
   — Що за реакція? — він насупився.
   — Святославе… для дітей, ще не час… І ми з тобою… — Емма відчувала, як сльози обпікають обличчя. Вона дала собі дозвіл на мить уявити, що вона може стати мамою дитини Святослава. Її переповнило щастя.
   — Що значить не час?! — йому стало образливо, що жінку, яку він кохає, ось так сприйняла можливість бути вагітною від нього.
   — Ти не зрозумів… Я хочу дитину… дуже-дуже… — Емма ще більше розплакалась.
   Святослав обійняв її дуже ніжно та лагідно.
   — Ти злякалась, Ем? — запитав він.
   — Так. — Тихо промовила Емма.
   — Що саме тебе налякало? — він погладжував її спинку і тихо запитував.
   — Багато чого… — Емма сховалась у його шию.
   — Ем… Я тобі ніколи не зраджу, якщо ти про це.
   — Про це… і… мені… — Емма затремтіла.
   — І…
   — Мені вже не двадцять… я хвилююсь. — Зізналась Емма і обійняла його за шию.
   — Ем… тобі лише тридцять один… про які роки ти говориш?! Моя сестра народила здорову дитину і їй було теж не двадцять. — Цілуючи її у скроні, запевнював він. — Якщо ти вагітна, - ми знайдемо найкращого жіночого лікаря і все буде добре. Я завжди буду поруч.
   — Обіцяєш? — вона трішки відсунулась і подивилась йому у вічі.
   — Обіцяю… Обіцяю, Ем… Моя Еммо… Моя солодка дівчинко. Я завжди-завжди буду поруч. — Він поцілував її у тремтячі вуста і вона відповіла. — Я неймовірно скучив… — його губи знову накрили її вуста.
   — І я… і я скучила. — Її дихання обпікало його губи, а потім знову губилось в його поцілунку.
   — Пішли у ліжко…
   — Так… так...

P.S. Ваша активність під книгою та Ваші щирі враження - дарують натхнення, яке відгукується частими продочками історії!!!! Дякую, мої дорогі читачі!!!!