Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мамо… «Це» завжди виглядає так?
— Не знаю. Збоку ні разу не дивилася, не довелось.
Добре, що поїзд на Львів вирушав того ж дня.
А все інше — недобре. У Києві більше нема свята. Немає там місця на Асине свято.
Але й не в тім річ. Ася заплющувала повіки, й не хотячи, таки знов і знов дивилася збоку. Не на тих, і дійсно побачених. Виходило, що на себе з Юрою. Невже й вони виглядали саме так? Яка огида, оці босі ступні в чоловіків. Величезні, з розчепіреними пальцями, якісь — ніби на шарнірах…
Картинка відштовхувала. Й, треба розуміти, не стерлася картинка з пам'яті, ні. Бо пізніше, уже в Кракові, коли побачила Ромка, мимовільно втупила очі в його ступні.
Хлопець, босоніж, переступав травою, легко йшов за косаркою, що гула, але не занадто. Ступні були не такими, щоби великими. Не розчепіреними. Не огидними. Гарними.
До Кракова Ася потрапила у рік, коли здавалося, навколо валиться все. Із гуркотом. Осідаючи на повіках колючим пилом, від якого мусиш чухатися, й сльозяться очі.
Вона уже скінчила лісотех. За інститутом не шкодувала, проте, виходить, що висмикнуло її із реалії, з якою так-сяк зрослася. Нове, те, що називалося роботою, лякало. Насилу вблагала бабусю, щоб дозволила їй поки що залишитись тут, на кафедрі, лаборанткою. Аби не відразу — шубовсть головою деінде.
Якось у неділю задзеленчала бабусина мобілка, бабця ледве розшукала її, чомусь — на полиці в передпокої.
Мама кричала в трубку, що тільки-но, в реанімації, від інфаркту, помер її Микола.
Наступного дня мама знову кричала в телефон. Аби й не думали вони їхати в Київ на похорон: «Це моє! Тільки моє, затямте!»
З мамою вона побачилася лише через півроку. Знову ж таки, в реанімації. Коло ліжка, де після інсульту два тижні вмирала бабуся.
На похорон молодшої сестри з Кракова приїхав напівзабутий, майже незнайомий, дядьо Дзюник. Він, на старості, на свободі, таки повернувся до свого початкового імені. А дядьо (не дядя, не дядько), так що ж. Для Львова — не дивина така форма. Так називають саме дідуся. Він їй і є дідусь, двоюрідний.
На племінницю, Тетяну, він дививсь якось несхвально. А на Асю — уважно. Особливо?
Наступного по цвинтарю дня, коли ні вона, ні мама достеменно не знали, як воно далі… Мама розгублено пропонувала Асі перебратись у Київ, вона ж не знала, що сказати на це — старий взяв віжки у свої руки.
І ось. Дядьо Дзюник усе влаштував. Виробив їй так звану карту перебування, тобто, право мешкати в нього цілком легально, бо з'явилася медична страховка, банківський рахунок (до якого вона, щоправда, не мала доторкатися). З'явилось і щось на зразок студентського статусу, курси візажистів, ось як.
Мама приїхала провести. Стояла на львівському пероні — повна, з волоссям, пофарбованим на чорне. І дарма помалювалася вона саме так. Бо коли на чорне фарбують світліші пасма, то вже через тиждень, тільки-но волосся полізе у ріст, біля проділу з'явиться ділянка, схожа на лисину. Воно виглядає гірше, ніж темні корені у фарбованих на світліше. Ася виразно бачить це. Може, Ася й справді стане візажисткою?
У вагон дядьо Дзюник піднімається важко, затиснувши під пахвою палицю-ціпок, з відполірованою долонею ручкою. Провідник допомагає йому. Просто пхає уверх по стрімких сходинках. Але, при тім, вираз у дядя ніяк не розгублений. Розгублений — у мами. Там, на пероні. Десь на пероні, далеко.
Тут і зараз — 5
На себе в дзеркало Лобода цього дня дивилася з особливою увагою. Авантюра, в яку вв'язалася вона, так би мовити, молитвами Бонка, таки просить нового образу.
Отже… У її випадку від покоївки-куховарки не вимагається ніяких фартушків чи, борони, Боже, мережаних наколок у зачіску.
Зачіска, еге ж. Соломія незвичним для себе рухом стягнула руде волосся, котре зазвичай хвилями мотилялося навколо обличчя, у жорсткий хвостик на потилиці.
Одяг — не проблема. Фартух — він все ж таки для майбутніх трудів праведних мав би бути. Та краще взяти короткий нейлоновий халатик, одноколірний, без рукавів, як у продавчинь. Вчора купила такий у переході біля Харківської. Вдягатиме наверх, під нього ж — нейтральні джинси, скромну футболку.
Не в тім суть, щоби ззовні прикинутися хатньою робітницею. Справа в тім, аби стати (на деякий час, і краще не розтягувати процесу) іншою в самосприйнятті. Тоді, у всякому разі, так зараз здавалося Соломії, їй буде легше невимушено виконувати обов'язки, до яких незвична. Не стільки поратися коло якоїсь чужої господарки, скільки спостерігати, чим там насправді пахне.
Змінити ім'я?.. Може, й так.
І бажано бути непомітною. Не те, щоб у шапці-невидимці, але… Такою, на якій не спиняється погляд. Ага, ще такою, котра не асоціюється із силою, впевненістю, рішучістю.
Соломія дивилась у дзеркало. Проте не бачила себе збоку. Не риси, не зачіску — а піднесення, котре охопило її зненацька, позначилось на рухах, на блиску очей. Авантюра кликала, затягала.
Чи запримітила вона цю зміну, чи ні, але якраз блиск очей надумала пригасити. Змила туш з вій. Відкинувши вату, легенько помасажувала повіки: «очі відпочиватимуть, не малюватиму, поки не…»
Заєць, повернувшись додому, довго приглядався до Лободи.
— Гей? Що тобі? Не так тобі щось зараз, Солю?
— Здрастуйте. Мене звати Неля.
Заєць мало не покотився підлогою тут же ж, у передпокої:
— А я все думав, як звати цю гризетку, або, стривай, субретку? Ні, справді, скажи, як там точно, така-така, служниця з водевілів, вона субретка чи гризетка?
За мить посерйознішав:
— Ти… Якась пригасла, чи що? Очі не твої…
Лобода не зловживала макіяжем. Але вії малювала завжди. Вони були в неї довгими. Проте, не чорними. Вкриті тушшю ж — відтіняли зелені очі по-особливому, гострими, задерикуватими стрілами. Були деталлю фірмового лободинського погляду.
Та, в спільному помешканні, Заєць тисячу разів бачив ці вії не підмальованими. Невже зараз змиття гострих промінців змінило геть усе?
Напевне, справа в поєднанні. Прибране від обличчя волосся. «Голі» очі. Колір нейлонового короткого халата — сірувато-синій, Соломія не любила його в одязі.
Але краще було б, якби зміна відбулася саме тому, що вона увійшла в роль. Гаразд, побачимо, як воно.
Напередодні, коли вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.