Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Я спочатку засміялася, а потім мені стало погано. Навіть перед очима все закружляло, а у вухах зашуміло. Деміан щось говорив, тільки я не чула. Бачила його приречений і винний погляд, але вірити в його жаль не хотіла. Вбив? Просто взяв та вбив? І про це можна так просто говорити?

Нарешті шум у вухах пройшов, і я почула його голос. Він не пам'ятає своїх мотивів, він не пам'ятає те, він не пам'ятає це, але зі мною все буде інакше.

Деміан повільно, лагідно почав наближатися до мене. А мені хотілося втекти із цього будинку!

— А коли повернеться до тебе пам'ять, і ти згадаєш свої мотиви, що тоді? Чи згадаєш ти свої слова, Деміане?! - закричала я, з ненавистю дивлячись на чоловіка.

Але на його обличчі стояло таке каяття, такий біль, що... я… Ні, я не повинна піддаватися цим почуттям! Не повинна! Від цього залежить моє життя! Моє життя!

Я спробувала втекти, але він схопив мене, посадив на стіл, майже впритул наблизившись до мене.

— Слухай, послухай мене, Вікторіє! Я не хочу бути тим монстром, яким був, чуєш? Не хочу! І тебе я не збираюся вбивати! Навіть якщо пам'ять до мене повернеться, я не зможу забути, що ти врятувала мене. Заспокойся, прошу тебе, давай поговоримо. Ти вимагала від мене правду, ось вона моя правда. Думаєш мені зараз легко сприймати її? Думаєш, я можу вигадати собі виправдання? Його просто не може бути, Торі! Мені нема виправдань! Але якщо ти зараз підеш, втечеш від мене - я знову перетворюся на того монстра, яким був!

Я дивилася на нього з жахом. Якщо у цьому шлюбі помилку зробила я, не знаючи всієї правди, то з його слів виходило, що його перший шлюб – це лише його вина. Він знав, що йому не можна одружуватися, але одружився, консумував шлюб і після цього... убив свою дружину?

— Я хочу додому, — мені здавалося, що я просто почну битися в істериці, в паніці.

— Не йди від мене, Торі, прошу тебе! - не відпускав він мене і навіть притулився чолом до мого чола. - Благаю, не йди. Дозволь мені знайти вихід. Він обов'язково є. Мені начхати на той статус, на статус моєї родини. Я вб'ю цього проклятого мандрівника і відмовлюсь від служби. Лише останній мандрівник і нас більше ніхто не потурбує. Присягаюсь тобі!

— Я хочу побути на самоті! Відпусти мене!

Я вирвалася лише завдяки тому, що почала бити його в груди і випадково зачепила його рани. Мені хотілося б втекти з цього будинку, тільки не було куди. Я вбігла в свою кімнату, зачинила за собою двері на замок і спробувала вгамувати тремтіння у всьому тілі. О, так, я тепер зрозуміла чому Ірен так сприйняла наш шлюб. Що він там казав? Статус дається якийсь особливий таким, як він? Навіть згадувати не хочу і знати не хочу, що може бути дорожчим за людське життя!

Я не виходила з кімнати весь день, і попросила Івілі принести вечерю до кімнати. А заразом поцікавилася у неї, чи знала вона про першу дружину Деміана.

— Ми щось таке підозрювали, але, на жаль, скільки не чекали, він так і не привів до будинку дружину. Тому ми всі дружно вважали, що це були лише чутки. Хіба ні?

— Так, тільки чутки, - ледве вимовила я і відпустила дівчину. Нема чого слугам знати про таке!

Я визирнула у вікно і побачила Деміана, який повільно ходив зі своєю матір'ю. Немов відчувши мій погляд, він підняв голову і вдивився у моє вікно. Я не відсахнулася відразу, але витримавши його погляд, демонстративно відвернулася.

Отже, запропонована втеча була дуже шикарним варіантом залишитися живою? Чим більше я думала про Деміана і ситуацію, що склалася, тим більше у мене виникало питань. Але чи хотіла я знати відповіді на них - я вже сумнівалася.

Я випила перед сном заспокійливий чай, бо розуміла, що заснути з такими думками буде складно. Я вже майже лягла спати, як у двері наполегливо постукали. Я не хотіла його бачити. Але здавалося, він не збирався йти і барабанив у двері як ненормальний.

Я накинула халата, і різко відчинила двері, відкривши вже рота, щоб прогнати геть Деміана, але була вражена побачити... Дез.

— Віддай моє кільце! Ах ти, гадина така! Вирішила все життя мені зіпсувати! Негайно віддай обручку!

Я навіть не очікувала, що ця божевільна на мене ще накинеться. Вона почала заламувати мені руки, шукаючи на пальцях кляте кільце. Я зробила крок назад, намагаючись від неї ухилитися, але наступила на край свого халата і ми разом впали на підлогу. Я сильно забилася і навіть застогнала від болю, але Дез не припиняла своїх спроб... навіть важко було зрозуміти, що саме вона хотіла зі мною зробити. Задушити?

Несподівано мені стало легко, а дівчина ніби магією піднялася з мене, а потім зникла з поля зору. Я почула дивний рик і підвелася. Ні, це зовсім не магія. Це Деміан схопив свою сестру і притиснув до стіни, утримуючи за горло так, що вона почала задихатися.

Я віддихалася і піднялася на ноги. Страшенно боліла спина і потилиця.

— Це колечко, люба сестрице, ти шукаєш? Це? - показуючи фамільний перстень перед її зблідлим обличчям, прошипів чоловік. - Так ось запам'ятай. Воно ніколи не належатиме тобі. Забудь про нього раз і назавжди!

— Деміане, годі, зупинись! - крикнула я, помітивши, що дівчина задихається. Будь він проклятий той перстень! - Деміане, ти чуєш? Досить!

Чоловік здригнувся, ніби схаменувся. Подивився на мене, примруживши очі, а потім, уже не дивлячись на сестру, відпустив її. Дез ледь утрималася на ногах. Потираючи шию, вона хрипким голосом вимовила: