Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Дякую, — усміхнувся Степан у відповідь. Сподівався отримати допомогу від іншої людини, але Людмила Василівна так захопилась, що переривати не став. — О котрій мені прийти завтра?

— Коли буде зручно, — відповіла матір.

— Ближче до вечора, мабуть, бо зранку поїду в Київ, — сказав Степан, підводячись з-за столу.

— Лорка теж завтра в Київ їде, кавалер готує привітання, — повідомила матір з посмішкою. 

— О котрій?.. — він поглянув на дівчину, яка зблідла і стояла, як мара. — Можу підвезти.

Лариса при цих словах відчула, як підступає нудота. Завтра вона має їхати в Київ на зустріч із Русланом. Той, в присутності якого вона мліє, пропонує підвезти до того, хто їй чужий…

— Ларисо, та скажи ж ти хоч щось! — вигукнула матір, озирнувшись на доньку. Вона очікувала почути відмову доньки, а та — мовчить.

— Тобі куди потрібно? — поцікавився Степан.

— Я не думаю, що завтра кудись поїду... — ледь чутно вимовила Лариса, чим здивувала матір. 

— Ой дивись, Лоро, “за виборки, Бог дає видерки”, — сказала Людмила Василівна і вийшла з-за столу. — Дограєшся, дорогенька.

Гупнули вхідні двері, потім почулись кроки і до кухні зазирнула Тоня — як завжди усміхнена і бадьора. Як завжди — у шортах і футболці. 

— О, як вас тут всіх багато! Доброго дня! — дівчина-свято зайшла, сяючи посмішкою. — Ой, тьоть Людо, ваше печиво пахне на всю вулицю! Ледь слиною не вдавилася, поки дійшла до вас. Від самого повороту!

— Привіт, Тоню. Пригощайся, — сказала матір.   

Дівчина підійшла до вази і, взявши одразу два, почала їсти.

— М-м-м… кайф... Тьоть Людо, я чого прийшла? Ви Ларису зі мною на вечір відпустите?

— Куди?

— Хочемо з однокласниками в “Мафію” пограти, — розповідала дівчина, жуючи. — Там чим більше народу — тим краще.

— Ларисо, тебе відпускати? — звернулась до неї матір.

— Я не… — почала Лора.

— Звісно, що відпускати! Ну що за питання? Сидить сиднем удома весь час. Лоро, давай зараз до мене, підготуємось! Треба картки намалювати-підписати, бо ті, що того разу робила Ірка десь просра… ой, вибачте, тьоть Людо, десь загубили, — розпливлась у посмішці Тоня. — Я ж як курка лапою пишу. Степане, а тебе вже “зцілили” чи ще ні?

— Вже.

— Ти додому?

— Так.

— О, круто, підвезеш! Зачекай нас на вулиці! Будь… ласка…

— Ви довго?

— Годинку-дві, — сказала Тоня і засміялась коли його брови злетіли вгору від здивування. 

— Тоню, я, нікуди не піду, — Лора обхопила себе руками і заперечуючи похитала головою. — Гравець я не дуже, мене одразу ж вираховують…

— Ну то й що? А мене одразу ж мочать, бо думають, що я — мафія! Навіть коли я — лікар! Давай, Лоро, вилазь зі своєї мушлі!

— Ні...

— Так, дівчата, мені тут вечерю треба готувати, не хочу чути ваші прирікання. Йдіть до кімнати, — замахала на них руками Людмила Василівна.

— Степане, зачекай будь ласка, я зараз Лорку уламаю і підвезеш нас, — звернулась Тоня до чоловіка.

— Я не піду, — стояла на своєму Лора.

— Ну, я ще разок спробую, — кивнула Тоня беручи подругу під руку і ведучи до кімнати. — Якщо не вийде — забереш мене. Тільки дочекайся!

— Добре, зачекаю, — він взяв пакет і, попрощавшись, вийшов. 

Тоня затягнула подругу до її кімнати. Колись, у цій кімнаті Лариса жила разом зі своєю бабусею. Декілька років тому старенької не стало і тепер вона жила в ній сама. Іноді тут ночувала Тоня, тому почувалась дівчина досить вільно. Опинившись у кімнаті Тоня просичала їй на вухо:

— Ти йдеш — і це не обговорюється.

— Тоню, якщо там буде Юля…

— Лоро, невже ти думаєш, що я тягну тебе на гру? Ми їдемо гуляти! І на сьогодні в нас є офігенні кавалери, — стишено проговорила подруга.

— Ти про що?

— Побачиш, — розпливлась у посмішці подруга. — Давай, бери гарну білизну і поїхали до мене підбирати тобі на вечір вбрання.

— Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, що задумала.

— Ну що тобі не ясно, Ларисо? Сьогодні приїхав Бакеро… Блін... Ти казала, що він гарний, але він же просто сексі!.. Коли я прийшла, вони саме говорили, я потусувалась з Хризонівною, а потім хлопці вийшли до нас. Бакеро запропонував поїхати розважитись кудись ввечері. Я не знаю, куди ми поїдемо, але це точно буде Київ.

— Ми?

— Ми: ти, я, Бакеро і Степан.

— Він запропонував це при Хризонівні?..

— Ні-і-і. Коли з двору вийшли. Степан збирався їхати до тебе, Бакеро до батьків і запропонував ввечері розвіятись. Я сказала, що я не проти, а він запитав чи поїдеш ти.

— Хто, Бакеро?

— Так, Бакеро. Я сказала, що я тебе вмовлю, — очі брюнетки палали азартом.

— А Степан? Він в курсі?

— Звісно, що в курсі. Він сказав о котрій мені прийти по тебе, щоб забрати, — Тоня усміхнулась і відкусила печиво. — Давай. Збирайся. Він нас чекає в машині.

— Я не поїду… — Лора відчула, як у неї підкошуються ноги, тому вона сіла на ліжко. Виявляється, за її спиною щось вирішується, про щось домовляються… І все це не просто так...

— Поїдеш. Ти сама цього хочеш, — Тоня присіла поруч. — І якщо зараз відмовишся, то шкодуватимеш потім ДУЖЕ СИЛЬНО.   

— Шкодуватиму?

— Ти і Степан — це не хімія… це якась магія, котру описати неможливо. Лоро, невже ти цього не помічаєш?

— Тоню… Якщо я поїду — я накою дурниць…

— Ларисо… Ти і вчора боялась.

— Вчора пощастило… а сьогодні?

— Думаєш, ти одна боїшся накоїти дурниць? Я в житті не думала, що мені циган так сподобається, — засміялась Тоня.

— То, може, не варто?

— Варто. Послухай, — Тоня взяла її за руку. — Можливо, я зараз скажу чергову дурницю, але це те, що я думаю… Ми з тобою дві дівчини з провінції, без “корисних” зв’язків і батьків, котрі “вирішать” наші проблеми, все, що нам з тобою світить — тусуватись на місцевих дискотеках, зустрічатись з пацанами, що завжди “на мілині”, вийти за якогось з них заміж і перетворитись на квочку, що ходить на роботу і тягне на собі дім, город та дітей. А життя — воно може бути різним… світ безмежно великий і цікавий. Особисто я хочу побачити багато чого. Знаєш… Вони сьогодні сиділи за столом і розмовляли, а я слухала і заздрила їм, по доброму. Мені так захотілось хоч трохи доторкнутись до їхнього життя. Бо там вони були, там зависали… Я їх слухала і розуміла, що життя вирує, але все якось проходить повз мене. Повз нас. Ми живемо, навчаємось і втрачаємо час. Зараз ми — молоді і гарні, але так буде не завжди. Наша молодість і краса — це все, що ми маємо… І сьогодні два гарних чоловіка пропонують поїхати розважитись в столицю. Чи часто таке трапляється і чи з усіма, Лоро?