Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— До того не могла? Знала, що до неї прийдуть і лазила до останнього по хаті в піжамі! Що в тій голові? І причешись! Ходиш, як чума…. — бурчала жінка, ставлячи на стіл чашки. — Степане, а ви який чай любите? У нас є трав’яний і чорний, магазинний.

— А трав’яний який? — уточнив він, проводжаючи Лору поглядом до дверей. Як на нього, то ні переодягатись ні причісуватись Лорі не було потрібно. Вона була такою милою і домашньою в цьому вбранні з плетеною нашвидкоруч косою. Волосся у дівчини густе і доглянуте — неймовірна краса...

— Меліса, м’ята і шипшина. Все своє, біля хати ростимо.

— Давайте трав’яний. Ваш чай, ваше печиво.

— Тетяно, і мед постав. Чудовий мед, різнотрав’я, мій брат тримає пасіку. Перший рій сам прилетів років п’ять тому, уявляєте? Відтоді й почав... Спробуєте, дуже хороший. 

— Залюбки, — усміхнувся Степан. — Людмило Василівно, не “викайте” мені, будь ласка. А то мені якось незатишно.

— Ой, Степане… — жінка зітхнула. — Це мені незатишно… Ми зі свекрухою тоді тримались осторонь всього...

— І правильно робили.

— Але ж…

— Не варто... я все добре пам’ятаю,— він усміхнувся і жінка замовкла. Каштанове волосся, зелені очі, але на матір схожа Тетяна, Лариса зовсім не така. Мабуть, схожа на батька...

— Сідайте ось сюди, — вона вказала на табурет біля вікна. Степан сів і поклав пакет з ліками на коліна. — Якщо це для перев’язки, то давайте я відкладу його…

Людмила Василівна взяла у гостя пакет і поклала в пенал за ним.

Нависла тиша, лише Тетяна цокала металевими заварниками, готуючи трав’яний чай.

Повернулась Лора — у джинсах і футболці, на голові високий хвіст. Степан затримав погляд на голові — терпіти не міг хвости. Якби тут не було її матері — стягнув би його не думаючи.

— З косою було краще, — сказав він.

— Що? — Лариса не розчула його фрази, присутність Степана тут, вдома, на їхній кухні, хвилювала її. Не хотіла дивитись на нього, але поглянула… зустрічний погляд обпік.

— Ой, якби плела косу, то до вечора б не вийшла, — знову почала бурчати матір. — Допоможи сестрі і сідайте вже.

Тетяна поклала у піалу мед, Лора помила і нарізала на шматочки банани, апельсин дольками, яблука… Матір сіла ближче до Степана, поруч з нею Тетяна, а Лора навпроти нього, з іншого краю столу. Лариса не піднімала на гостя очей і така її поведінка його веселила.

— Дуже смачний чай і неймовірно смачне печиво, — сказав згодом Степан.

— Так, це рецепт свекрухи моєї, покійної. І просто, і смачно. Горіхи у нас в родині, як другий хліб. Придумала такий рецепт… Її чоловік ці горіхи посадив… Один з чотирьох лишився… Малих ще пара є. Сподіваюсь, будуть такі ж хороші, як і старі. Цього року вперше зацвіли… Цей, що лишився, родить рясно щороку, навіть коли приморозки весною цвіт поб’ють — все одно горіхи є з боку хати... Ми це печиво часто пекли раніше, останнім часом не дуже. Ото хіба що я почну чи Тетяна... Лорка так взагалі не хоче його пекти, ледача стала. Оце якби я сьогодні не почала, то і не приєдналась би, а їсти так сідає! Так, Лоро?

— Так… — тихо сказала Лариса. 

Степан поглянув на дівчину, що поставила чашку на стіл і сиділа, не піднімаючи погляду та вкриваючись рум’янцем. Причина її “небажання” для нього була очевидною. Був впевнений, що останній раз вона пекла печиво йому і його “тепла зустріч” відбила у неї бажання готувати його взагалі… І мама, готовий був битись об заклад, не знає про те, що Лора приносила йому це печиво колись давно, тому перевів тему на трав’яний чай.   

Людмила Василівна натхненно розповідала про трави, які вони ще іноді додають до чаю, про їхні властивості. Казала, що йому було б добре потримати руку у відварі з деревію. Коли вона вчилась в училищі, то казали, що Олександр Македонський лікував своїх воїнів порошком з сушеного листя цієї рослини, що він дуже добре допомагає при ранах. Степану вона цього не пропонує робити, але промити рани варто спробувати. Він усміхався та кивав, слухав через слово жінку, що говорила і говорила, розглядаючи її старшу доньку, котра боялась поглянути на нього.

Після чаювання прибрали зі столу і Людмила Василівна сказала, що перемотати руку буде краще тут. Коли Степан зрізав пов’язку, вона сіла навпроти і з серйозним виглядом оглянула рани, не пускаючи до руки Лору. 

— Сьогодні наче краще, — сказав Степан вкладаючи руку на підкладену серветку.

— Мда… Невесела картина… На оцих двох вже можна зняти шви через один, а оцей крайній… поки кетгут там — буде гнити.

— Може його витягти? — запитав Степан.

— Сам вийде. Не поспішайте. Він же там щось тримає? -запитала жінка.

— Мабуть, я не знаю.

Вона почала орудувати над його рукою сама. Лора стояла поруч, мовчки спостерігаючи за діями матері і не наважуючись їй щось сказати. Вона дивилася на руку, відчуваючи, що Степан поглядає на неї, але поглянути йому в очі не наважувалась. Жінка все обробила, заклала мазь, зняла шви через один і замотала руку. Степан кілька разів смикнувся під час перев’язки, Людмила Василівна була не такою обережною, як Лора, але витерпів мужньо. Тетяна сиділа за столом і мовчки за всім спостерігала. Степан їй сподобався, не зважаючи на всю “його славу”. Дівчина бачила його зацікавлені погляди, спрямовані на сестру, збентеження Лори, незадоволення матері… вболівала все ж за сестру. 

— Готово, — сказала Людмила Василівна, закріпивши бинт і задоволено усміхаючись. Вона бачила Степана раніше, бо ходила дякувати йому разом з чоловіком в той самий день, коли повернулись з лікарні від Лори. Високий худорлявий юнак, що трохи соромився чути слова подяки. За ці вісім років він виріс, змужнів, став дорослим привабливим чоловіком. І прийшов він сюди не стільки заради руки, скільки заради Лариси. Міг і не приходити, дочекатися її приходу вдома, але Степан прийшов. Йому цікаво, як вона живе. Нехай дивиться. Їхній будинок старий і не такий великий, як у Хризонівни, але вже — як є. Добре що і такий мають. В очі йому Людмила намагалась не дивитись. Важкий погляд, аж мороз по шкірі, хоча це просто дефект райдужки, нічого особливого. Вона ж медик, знає це, проте зустрічатись з ним очима — неприємно. Ларису Степан розглядає, не приховуючи цікавості… А у школі і знати не хотів. Скільки Лариса наплакалась за ним у покійної свекрухи на плечі!.. Покійна баба Ганя заспокоювала онуку, пояснюючи, що вона — просто мала, а він — дорослий. Над ним сміятися будуть, що він з такою малою дружбу завів. А як же Тоня? А Тоня не рахується, бо вона — його сусідка… Якось Лора тоді дослухалася до бабусі і заспокоїлася, а потім — він поїхав, і проблема зникла. І ця його запізніла цікавість нічого йому зараз не дасть. Людмила у цьому переконана. У Лариси є хлопець. То ж Степану доведеться піймати облизня. Вона в цьому — впевнена.