Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

- В шостій, тільки халати візьміть.

- Дякую.

Не вірю своїм очам, це справді мій тато. Нині він мало схожий на самого себе, його обличчя бліде, він лежить на ліжку нерухомо.

- Я знайду лікаря, а ти посидь тут поки що.

- Звичайно. Татусю, нарешті ми тебе знайшли. Ти тепер не один. Хто це з тобою вчинив?

Зі зрозумілих причин питання залишилися без відповіді, а мої страждання перервав прихід Олександра. Він повернувся разом із лікарем.

- Здрастуйте, мене звуть Руслан Вікторович.

- Доброго дня, я Ольга, дочка цього чоловіка. Що з ним сталося?

- У вашого батька стався інсульт.

- Він у комі?

- Поки що так, але у нього є всі шанси на одужання. Йому вчасно надали кваліфіковану допомогу.

- Скільки часу він проведе у такому становищі?

- Може кілька днів. - Змигнув той. - А може місяць, хто його знає.

- Але хіба від інсульту впадають у кому?

- Всяке буває. Людський організм – складна річ.

- Що ще можете сказати про його стан? - підтримав нашу розмову Сашко. Руслан Вікторович із сумнівом глянув на мене, а чоловік додав: - При ній можна говорити.

- Загалом на тілі є пошкодження. Не сильні, але одне скажу точно – його били, причому професійно й майже без слідів. Характерні садна на руках і ногах вказують на те, що руки у нього були зв'язані. - В цей час лікарю надійшло повідомлення на телефон. - Вибачте, привезли хворого. - Перепросив і пішов, ховаючи телефон в кишеню.

- Дякую.

- Я нічого не розумію. - Повернулась до чоловіка.

- Я теж, але головне, що він живий, а далі розберемося.

- Мені в це погано віриться.

- Не сумнівайся. - Запевнив мене й поцілував у скроню.

- Як він опинився у лікарні? Навіщо комусь було його викрадати, а потім з інсультом привозити до лікарні.

- За словами медиків, швидку викликав перехожий. Він знайшов Веніаміна Львовича в парку, він сидів на лавці непритомний. Спочатку його прийняли за п'яного, але придивившись, побачили, що той побитий і йому потрібна допомога. Принаймні так перехожий повідомив телефоном.

- Цей перехожий представився?

- Сама як думаєш?

- Ясно, не представився.

- Але це ще нічого не означає, сама знаєш. Може, просто не захотіла людина наживати собі неприємностей.

- Може. Сподіваюся, тато прийде до тями й сам нам все розповість. Йому тут не загрожує небезпека? - Раптом злякалася власних думок.

- Хлопці чергують біля палати цілодобово.

- Ти у них певен?

-Так.

- Звідки вони взагалі?

- Служба безпеки компанії, плюс охоронна агенція мого друга допомогла з кадрами.

- Потрібно знайти подруг чи знайомих Валерії, її могли із кимось бачити раніше, адже якось це все пов'язано?

- Швидше за все. Поїхали, покажеш мені документи, що ти знайшла. - Подивилася на нього із сумнівом, адже попри все мій чоловік головний батьків конкурент.

- Що?

- Я хотіла побути з татом.

- Тут ти йому не допоможеш, краще ми ввечері до нього повернемося. Хлопці зателефонують, якщо його стан зміниться.

- Тоді поїхали, ключі у мене із собою. - Поцілувала тата і пішла слідом за чоловіком. Як виїхали з паркувального майданчика, спитала. - Що ти хочеш там знайти?

- Сам не знаю. Загалом ситуація нестандартна.

- Що ти маєш на увазі? - Хоча я й сама все розуміла. У нас немає жодної зачіпки, і, розмовляючи про це, я сподівалася, що в мене з'явиться хоч якась думка чи ідея.

- У таких випадках зазвичай шукають того, кому вигідно, але ми вже перевірили всіх. - Він стукнув руками по керму. - І нічого, розумієш, нічого. Не розумію, може, ми взагалі не там шукаємо. У нього були вороги? Хоча, що я питаю, у людей нашого кола не може не бути ворогів.

- Він тебе вважав за свого ворога. - Обережно додала.

- Я не вірю, що за всім цим не стоять гроші. Інакше чому тоді твій батько лежить у лікарні, а не з кулею в голові десь у канаві.

Зло блиснула на нього очима, але він має рацію. Дивно все.

- Все вказує на те, що хтось має особистий мотив.

Я вийшла з машини й помітила, що хвіртка незамкнена. Я увійшла і відчинила чоловікові ворота, щоб той загнав авто на подвір'я. Мій електронний ключ залишився у моїй машині, тому відкривати їх довелося вручну.

- Тут опечатано. - Біля дверей на нас чекала перешкода у вигляді наклейки з мокрою печаткою.

- Є інший вхід?

- Так, з іншого боку, я ним входила минулого разу.

- Ходімо. - Тут двері не були опечатані і я з легкістю відчинила їх. Сашко першим увійшов усередину, відтісняючи мене плечем.