Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

— Боюся, що я уявляю наскільки благородна, — практично шепоче вона і темні очі залишаються застиглими. — Тобто ти пропонуєш просто... спати разом?

— Як сьогодні, — нагадую я.

Настя навіть не робить вигляд, що роздумує. Вона дивиться в мене збентежено, а я перебираю усе, що є в кишені. Ключ від Уруса, ще один ключ, дві картки, телефон...

Затискаю ключі між пальців, але так, щоб вони не поламалися.

Енергійна й радісна дівчина навпроти — живе підтвердження, що мене, можливо, й взяли б в поети. Тому що я думаю, що вона дуже нагадує зіроньку, що впала з небосхилу, але не згоріла під час зіткнення із землею.

Чоловіки люблять повторювати, що жінки — загадкові істоти, бо це вигідна позиція. Навіщо щось або когось розуміти, якщо можна оголосити це "незрозумілим". Я жінок вже точно не вважаю загадковими: просто у кожній людині знайдеться щось особливе, тому абсолютно всі люди — звичайнісінькі.

Але Настя — енігма для мене з низки причин. Я не бажаю її остаточно розгадувати й розуміти цілком, — хоч і змушую себе це робити, — бо мене занадто вставляє сам процес... осягнення. А я завджи бажаю усе розуміти і тому це зводить з розуму.

— Тридцять три дні? — злегка морщить вона чоло. — Це як вік Ісуса?

Гм, я б не назвав запропонований мною період святим.

— Погоджуйся, — усміхаюся я, стискаючи ключі в кишені сильніше. — Ти нічого не втратиш.

Настя схвильовано відводить очі вбік, і, прокляття, у мене ледь не здають нерви.

От би зламати ці ключі до біса і доторкнутися до шкіри її обличчя. Окреслити лінію від вилиці до краєчка губ, спочатку — з одного боку, потім — з іншого, а потім втиснутися в її простір на повну і слухати дихання.

— Володя, — вона завжди вимовляє моє ім'я з удаваною впевненістю, — я маю зізнатися тобі в дечому. Це... важливо. Ось побачиш, ти тоді відмовишся від свого плану. Річ у тім, що я сильно... хроплю.

— Я знаю, зіронько, —проникливо киваю я й додаю в погляд вселенське всерозуміння і співчуття. — Ми впораємося з цим.

І закушую щоку зсередини, щоб стримати реакцію, коли її очі широко розчиняються, а потім наповнюються обуренням і розгубленістю.

— Почекай-но... — занадто високим голосом починає Настя. — Що значить "знаю"? Я взагалі не хроплю!

— Але я чув, як ти хропиш.

— Ти... Ти не міг цього чути! Тому що я не хроплю!

— Ти погоджуєшся чи ні? — Не витримую і проводжу пальцями по її щоці. — Або відвеземо кошлате нещастя до притулку?

Стежу, як рухається її гортань і мимоволі опускаю пальці туди. Волога поверхня шкіри здається то гарячою, то прохолодною. Чомусь я розгубив частину дотикових подраздень дорогою до Поясків, і тепер все відчувається сліпучим на мить чи дві.

Розумові здібності теж розгубив, але, чесно кажучи, плювати.

Хочу почути, як Настя Резницька погодиться.

Її дуже і дуже складно переналаштувати під себе.

— Напевно, це все трохи жарт для тебе. Давай я скажу, що я згодна? Ти звик грати, так? Прораховувати як виграти і як не програти. Ця ситуація з моїм сном... мабуть... кумедна. Я не можу пояснити, але все-таки це сприймається мною по-іншому.

Гм, моя маленька психологиня. Ситуація зі сном — не кумедна, це чортова катастрофа. Мене це тригерить до такої міри, що висушуються мізки.

— Гей, — кличу я її, акуратно пестячи шию.

Але Настя дивиться вбік, з ретельно приховуваним смутком і приреченістю. Моя голова відчувається важкою, і по довжині хребта прокочується щось вогняне, бо мені не вдається погасити хвилю паніки.

— Тут немає ні краплі жарту для мене, — голос злегка зривається, тому що Настя дивиться в обличчя лише кілька секунд.

Її реакції стали повільними. Млявими. Вона... розчарована в мені?

— Настя, — притискаюся губами до м'якої щоки й затримуюся там, бо навіть її шкіра щось мені розповідає. Щось тривожне й радісне водночас, і все відстежити неможливо.

— Окей, жарту немає, але ж гра є, — шепоче Настя і я змушую її підняти голову.

Моя рука піднімається сама по собі, накриває її щоку і я приховую наші обличчя, коли проводжу губами по її губах.

Не хочу затримуватися на вустах, але все одно продовжую.

Кожен її дотик теж щось розповідає. Мої повіки важчають, бо простір просто плавиться навколо. Можна бачити лише обриси її трохи лисячого обличчя, і кожна лінія на ньому — яскрава.

Вона покірно відкриває рота ще раз. Я не можу її ненавидіти, але ненавиджу в такі моменти. Вона спеціально це робить. Відчуває, що саме покірності я й домагаюся, — щоб Настя нарешті здалася, — але вона переграє мене, видаючи вже контрольовану реакцію.

— Ти граєшся зі мною, а я граюся з тобою, — шепочу так, щоб вона відчула слова губами.

У коридорі постійно виникає шум, а прохолодна поверхня стіни, до якої я притискаю Настю, — шершава. У мене за долонею — наш із нею світ, і я не знав, що, виявляється, перенестися в інший світ так легко.

А повертатися з нього буде болісно.

Настя опускає руки, мабуть, щоб погладити себе по колінах звичним жестом, але я перехоплюю її долоні і знову повертаю вологі губи до своїх.

— Я... образив тебе? — кажу вголос, але практично не чую себе.

— Ні, ти що, — видихає Настя тривожно. — Але... просто я взагалі не граюся з тобою, от.

Їй доводиться дивитися мені в очі, бо я змушую її це робити.

"Ти не знаєш, як я хочу тебе", хочеться мені сказати очима, "тому що я сам уже не знаю як".

— Ти мене вже більше чотирьох разів водила за ніс.

— Я не граю, — мотає вона головою. — Ти звик так усе бачити. Тобі, напевно, не вистачає зараз цього, виграти-переграти, азарт і все таке. Ти спеціально програв недавно, а взагалі ти ж хочеш завжди вигравати. І ти ж, виходить, більше не повернешся до спорту?

Я "повернуся" до спорту, я ще з нього не йшов.

Але в дечому моя маленька психологиня права.