Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук... Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку — і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.

Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило... Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує... А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе — довіку не підвівся!..

Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі... "Отим би тебе приспати!" — ударило їй у голову... Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "І збреде ж таке на думку, тьфу!" — сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. "Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?" Якось озирнулася — перед нею стояла хазяйка. її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би — вона днів з п'ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.

— Чи будемо сьогодні варити? — питає Христя. А Загнибідиха божевільне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.

— Та годі, хоч не плачте! — скрізь сльози вимовила Христя. — І чому я не пропала малою! — скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася...

З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь — і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити — Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, — у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, — Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя — про своє.

— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха. — От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.

— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.

— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування. Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.

Другого разу Зягнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.

— Знаєш що, — сказала вона, коли Христя замовчала. — Ти б пішла в село, матір провідала.

— Коли ж мені піти? — питає Христя.

— Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день — і піди.

— А ви ж самі як зостанетесь?

— Про мене — байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, — хоч би я на неї подивилася.

— Та мати такі, що самі не дійдуть сюди. Загнибідиха зітхнула:

— Ну, вже хоч провідаєш.

Христя задумалася. "Коли його піти? коли зібратися? У середу — хазяїн виїде; у четвер — поприбирати треба дещо; хіба от у п'ятницю... Раненько вийду — на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад", — розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася... Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче — ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче — наперекір почне з ним загравати.

— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, — рає їй хазяйка в четвер після обіду.

Христя до роботи пристала — як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка — саме мазати.

— Та то велика робота, не розпочинай, — каже їй хазяйка. — Хай уже як звернешся — та тоді.

Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.

Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір — а вже й шпарування висхло; тільки побілити... О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле...

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою — уже й сохне — біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести... Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, — підганяє сама себе Христя.

Коли се — щось заторохтіло коло двору... Тпррру! — привертає до воріт. "Оце так! — думає Христя. — Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!"

Розчиняється хвіртка. Христя — гульк: визирає Здір. У Христі аж серце Затіпалося.

— Дядько Карпо... Здрастуйте!

— Здорова, Христе, — вітається Карпо, увіходячи у двір. — А я се під'їхав та боюсь іти, думка: може — собаки.

— Та в нас їх немає, — щебече Христя. — Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?

— Та ще вибрикують, слава тобі боже!.. Мати кланяється, Одарка...

— А ви ж, дядьку, на базар?

— На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою... Щодня побивається, немає та й немає ніякої чутки про тебе... Одарка утіша, так ніщо не помагає — плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері.