Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

- Ну чому ти така Даніелла? - підвивала я у її обіймах, - та я остання, кого ти повинна жаліти. Як ти могла все забути? Так, зараз я змінилася. Та можу тебе запевнити, що якби тоді все сталося по іншому, я б і не згадувала про твоє існування.

- Жорстоко, зато честно. Це мені в тобі завжди подобалось. Ти завжди рубиш усе прямо в очі. Пам'ятаєш, як ти штовхнула мене на сходах у перший же день вашого переїзду до нас, з криком що я ніколи не буду тобі сестрою? 

- Угум, мені тоді від баронеси до речі добряче дісталося.

- А я тоді так хотіла мати сестру, - зітхнула Данні

- Ти знаєш чому я так вчинила з тобою на сходах?

- Та це не важливо. Я на тебе не тримаю зла…

- Ні, важливо. Для мене важливо. Я не була впевнена, що колись наважусь затіяти з тобою цю розмову, але напевно настав час. Я заздрила тоді тобі, Данні, - зізналася я у сокровенному.

- Мені?

- Так. Баронесса довго готувала мене до переїзду, розповідала як потрібно себе вести. Я ж тепер буду приємною донькою самого барона. Треба робити так, а говорити так, спину тримати рівно, головою не крутити, короче нести себе достойно. І я ж робила.

- О так, ти тоді мені такою дорослою здавалася, стриманою.

- Так, я все робила, щоб побачити в очах баронесси задоволення моєю поведінкою. А потім, коли наша карета підїжджала до маєтку,  я побачила тебе. Ти весело бігала, стрибала від нетерпіння, щоки твої були червоними, сукня місцями зім'ята, на голові казна що, а очі такі радісні і твій батько посміхається дивлячись у них. Він любив і приймав тебе такою, яка ти є. Ось цьому я і заздрила.

- Я про це навіть не замислювалася.

- Ми ніколи не замислюємося над тим, що маємо без усяких умовностей. Перший раз, коли я тебе підставила (якщо чесно, вже не пам'ятаю яку пакість тоді вчинила) а от чому це зробила, не забуду ніколи. Ти тоді хотіла зі мною дружити мабуть. Ми сиділи в ігровій кімнаті і ти весь час гомоніла яка в тебе була хороша мама, як сильно ти її любиш і сумуєш за нею, а потім додала, що не хочеш образити мою маму і будеш любити її теж.

- А я пам'ятаю ту першу пакість. Ти насипала в мій  умивальний порошок білого перцю. Я тоді так чхала. А потім ще й очі почервоніли. Так і ходила весь день, -  сміялася тепер Даніелла.

- А я жалкую, Данні , - ці слова мені особливо тяжко далися.

- Жалкуєш, що підсипала замало перцю? - пожартувала Данні. 

   Та я вже налаштувалась все їй сказати, тому серйозно додала:

- Жалкую, що так з тобою поводилась. І я знаю, що ти зараз скажеш. Ти не ображаєшся і все давно забула. Але мені важливо пояснити. Ми с тобою дуже різні, принцесо Даніелла. Ти з будь якою кривдою борешся добром і всепрощаючою любов'ю. Я ж ніколи не вміла любити, а тим паче прощати. Навіть самій собі. І коли ти натирала підлогу, я в цей час натирала мозолі на ногах, навчаючись бездоганній ході під пильним оком баронеси. А злобу свою я зривала на єдиній доступній мені жертві. На тобі. І ні, я не збираюся якось себе виправдовувати. Злою була і нічого тут не вдієш. Та хочу щоб ти знала, чому я так чинила. І що зараз я справді про то жалкую.

- Ти не злою була, а просто недолюбленною. І я справді тобі усе пробачила. 

- Ох, Данні. Твоя би воля, ти б залюбила усіх на світі.

- Я і так усіх люблю. По своєму.

      Я засміялася, витираючи очі.

- Дякую тобі за підтримку. Хоч я і просила цього не робити. Та напевно тобі вже пора. А мені ще треба дістатись якось до замку і забрати свої речі. Я, дурна, не залишила тут жодної сукні, - розгублено розвела я руками.

- Сукню я тобі принесу, а речі забирати нікуди не треба. Ти продовжиш жити у замку, - діловито заявила Даніелла.