Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Як би ж вона знала, – похитала головою, згадуючи скільки про це було говорено.

– Як би не було, мені доведеться з нею познайомитись, щоб ні ти, ні вона не нервували через поїздку.

– А хіба я дала згоду? – скинула вона свою голівку, примхливо надувши губи.

Олекса втупився в ці губи – трохи обвітрені після її сонної пригоди, та не менш дражливі від цього. Та й очі її зараз блискотіли не менш дражнячи, немов кидаючи виклик, і він не втримався, накриваючи спокусливі вуста поцілунком – на свій страх і ризик.

Ірена завмерла, не знаючи, як реагувати на цей нахабно безцеремонний вчинок. З одного боку: йому ніхто не давав дозволу! З іншого: який дурень питається цього дозволу? А з третього: чорт! – які ж солодкі його поцілунки! Відчайдушно приємні… П’янкі настільки, що клята реальність зрадницьки меркне, збільшуючи ступінь сп’яніння з кожним зухвалим доторком, й вона із захопленням вже підставлялась під його цілунки, насолоджуючись пестливими дотиками цих нахабних губ. Лише, коли чоловік почав спускатись нижче і нижче, обпалюючи своїм ошалілим диханням вже її ключицю, дівчина уперлась руками в його плечі, намагаючись відсторонитись від цієї незрушимої брили.

Щільніше зімкнувши руки на дівочій талії, Олекса випростався й уткнувся губами в скроню Ірени. Здається, він черговий раз перетнув межу. І чим все це обернеться для нього цього разу? Шаленим серцебиттям, то це вже точно. Хоча, в неї теж серце вистрибує, й, здається, не від переляку, бо ж він відчував, як її губи почали відповідати.

– Якщо відпущу, знов отримаю ляпаса? – віддихавшись, спитав він, розуміючи, що питання дурне – далі нікуди, та вже злетіло з язика.

– Бити, – трохи захриплим голосом промовила дівчина, – треба було спочатку. Який тепер сенс? – приречено зітхнула вона, і її подих збурив бентежне тремтіння його шкіри.

– То ти їдеш зі мною? – з зусиллям стримував він свої пориви.

– Щось мені підказує, – тон Ірени віддавав уїдливістю, – що питання це скоріше номінальне.

Олекса зробив парочку вдохів-видохів, заспокоюючись:

– Ти просто взірець спостережливості! Так. Відмовишся – повезу силоміць, бо мені не все одно, що з тобою станеться, – він трохи відсторонився, щоб поглянути в її очі. – Ти розумієш, що цей стан мало того, що повернеться, рано чи пізно, та він тебе доб’є. А, враховуючи твої «подарунки» з дитинства, скоріше рано. Дивно, що ти взагалі ще більш-менш здорова. Я так розумію – на плаву тебе тримає твоя мати.

– О, так! – дівчина закотила очі. – Люба матуся мертвою хваткою учепилась в моє життя, не даючи мені спокійнісінько упокоїтись.

Чоловік скреготнув зубами, аж вилиці побіліли:

– Пробач, та я повторюсь: дурне дівчисько! – рикнув він.

Ірена смикнулась з його обіймів, та він притиснув її ще сильніше:

– Заспокойся. Все одно не відпущу.

– Ти знаєш, яким було це життя?! – гарчала вона, пручаючись.

– Розповіси – буду знати. Та зараз ти маєш всі шанси повернути в нього радість й стати щасливою, – утримував він її.

– Хто принесе мені це щастя?! – мало не крізь сльози викрикнула Ірена.

– Я! – так само ледь не гарикнув він у відповідь. – Якщо ти даси мені той самий шанс, – вже трохи спокійніше додав. – І не питай, – не дав він її бодай щось вставити, – навіщо мені це, оскільки я вже відповів, – він гладив її волосся, намагаючись заспокоїти. – А зараз мені дійсно треба їхати. Я дещо залишу в коридорі біля дзеркала: не прибирай – це задля захисту. Сьогодні тебе точно ніхто й ніщо не потривожить.

– Що саме? – підняла вона здивоване обличчя.

– Ходім, покажу, – Олекса підхопив свою сумку й попрямував до коридору.

На поличку біля дзеркала він поставив досить велику друзу золотаво-коричневого каменю із чорними прожилками. Потім вилучив маленьку пляшечку, відкоркував її, й обмокнувши палець у рідину, що в ній містилась, намалював якийсь символ на дзеркальній поверхні. Повіяло чимось хвойним. Ірена потягла носом повітря, намагаючись розпізнати аромат.

– Це ялівцева ефірна олія, – не став мучити її невідомістю Олекса. – Добре захищає й сама по собі, а у комплексі з тигровим каменем зі спеціальною програмою – тим більш.

– А те, що ти намалював? – кивнула вона на дзеркало.

– Знак, що активує захист. Дзеркало – не просто скло, що відбиває наш вигляд. Там теж є життя.

Від несподіванки дівчина поточилась й вперлася у груди чоловіка:

– Красно дякую, – ошелешено вичавила вона з себе, притискаючись до нього спиною. – Ти це навмисне сказав, щоб я й від дзеркала сахалась?

Сміючись, він обійняв її за плечі й поцілував у маківку:

– Я ж сказав: тобі наразі нічого не загрожує. Але, якщо так боїшся, збирайся й поїхали зі мною. Я залишу тебе в Андрія з Оксаною, поки буду дещо облаштовувати.

– Ні, – Ірена похитала головою. – Не хочу нікого обтяжувати своєю присутністю. Та й з мамою все одно треба поговорити.

– Добре. Тоді, до ранку.

Олекса схилився, поцілував її у щоку, бо торкатись надто спокусливих для нього губ він не ризикнув, й вискочив за двері, наче ошпарений.

***

Він оскаженіло гнав автівку по дорозі. Віринея перейшла всі межі водночас. Стільки років вона зберігала бодай видимість нейтралітету, а тепер мов з ланцюга зірвалась! Звісно ж, він розумів, що керувало її вчинками, та його це не обходило. Якщо їй так потрібна війна, вона її отримає! Та Ірену він не віддасть!

Від люті він так вдавлював педаль газу, що на одному з поворотів ледь впорався з кермом, й тільки після цього трохи скинув швидкість. І все ж, коли він підлетів до будинку, гальма джипу аж завищали. Олекса влетів у квартиру й замкнувся в кімнаті, що спеціально була підготовлена для того, що він намірився зробити. Випивши еліксир, який робив його відогонь більш рухливим й мобільним, впав у крісло й заплющив очі, розслаблюючись…

Віринея ледь встигла вдарити по гальмах, коли у дзеркалі заднього огляду з’явилось обличчя Олекси.