Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вмощуючи одну щоку на складені на колінах руки, Ірена теж повернулась до чоловіка:

– Мені невідомі твої мотиви.

– Тобі так складно повірити, що комусь подобається твоє товариство?

– В мене важкий характер, – зітхнула дівчина.

– Я бачу, – сміхотнув чоловік. – А ще, – додав він вже серйозніше, – бачу те, що ховається за цією важкістю.

– Ти – героїчна людина! – сяйнули смішинками її очі. – Певен, що здатен витерпіти таке товариство?

– Абсолютно, – та, згадавши ще дещо, Олекса невдоволено похмурився. – А звідки в тебе ця підвіска? – потягся він до сумки, витягаючи з бокової кишені невеличкий зіп-пакет.

Ірена машинально мацнула рукою по шиї:

– Навіщо ти зняв?

Не те щоб її так вже хвилювала наявність цієї прикраси, та факт вторгнення в її особистий простір без дозволу (ну, добре, з дозволом, але ж частковим!) трохи дратує. Трохи?! Вона сама собі подивувалась: з яких це пір подібне дратує лише трохи?

– Бо саме це стало причиною твого стану, – приголомшив її чоловік, поки вона міркувала, як би розумніше обуритись.

Та все ж обурення нікуди не поділось – ще й подвоїлось:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти не відповіла, – наполягав він. – Як давно в тебе цей кулон?

Чомусь відповідати правду не хотілось зовсім, як і брехати. Зараз вона почувалась так, нібито її викрили у зраді. Та ж, кінець кінцем, вона нікому нічого не обіцяла!

– Від учора! – пирхнула сердито.

– І хто обдарував тебе таким щастям? – не утримався Олекса від їдучості, бо ж думка про те, що в житті Ірени існує ще хтось, від кого вона приймає подарунки, його зовсім не тішила й сама по собі, а, коли ці подарунки такого кшталту – тим більше.

Та й дівчині, він бачив, не надто хотілось щось пояснювати, й Олекса не наполягав би на цьому, бо поки що прав на подібне він не мав, та з’ясувати – хто за цим стоїть – було необхідно.

– Мій колишній, – пробуркотіла вона неохоче. – Зустрілись на пару хвилин, – вона підвела голову, блиснувши на нього сердитим поглядом. – А що не так з кулоном? Навряд чи Влад займається чимось таким, що могло би довести мене до лікарні!

– Гадаю, не обійшлось без твоєї недавньої знайомої – Лідії. Ця дама, як я вже казав, віртуоз у навіюванні. Їй достатньо легкого доторку до людини, і та відплясуватиме, якщо ця відьма їй накаже.

В Ірени по спині пронісся неприємний холодок:

– Що мене чекало?

Олекса подав їй туніку й сам надів футболку, відвернувшись, поки вона також одягалась:

– Нічого доброго. Все залежало б від твого організму. Або поступово втрачала б сили й ніхто не зміг би ніякого діагнозу поставити, або згоріла б за декілька днів.

В горлі дівчини постав клубок й голос захрип ще більше:

– Мене хотіли вбити?! – ледь вичавила з себе. – Хто? За віщо?! – вона обхопила себе руками, наче змерзла, хоча від почутого їй дійсно стало мерзлякувато.

Чоловік обійшов ліжко й сів поруч з нею, обіймаючи за плечі:

– Заспокойся. Зараз тобі нічого не загрожує, – Олекса помовчав, роздумуючи, чи варто вивалювати на дівчину все одразу, чи краще промовчати. – Та доведеться їхати зі мною.

Ірена відсторонилась від нього:

– Що це означає?

– Ось ця річ, – він потряс перед нею пакуночком з кулоном, – була заряджена енергетичною програмою-паразитом «Омела». Вона вбудовується в енергосистему людини й паразитує на ній, створюючи у просторі канал, по якому зливає енергію тому, хто цю програму створив. Я зняв лише симптоми й заблокував її на декілька днів. Через три-чотири доби блок розсиплеться і все почнеться знову. Тому я хочу відвезти тебе до людини, котрій по силі вилучити цього паразита повністю. Й, – він почесав потилицю, – я віднайшов ще декілька програм, що начеплені на тебе з дитинства. Деактивувати їх буде дуже важко, але потрібно: вони заважають тобі жити й творити.

Дівчина знов зіщулилась:

– Але ж в мене почало щось виходити.

– Так. А тепер подумай, як розгорнуться твої здібності, коли зникне все, що їх блокує.

– Тебе так хвилюють тільки мої здібності? – насупилась вона, згадуючи щось про вторинну користь у стосунках між людьми.

Олекса аж застогнав, ледь не загарчавши:

– Дурне дівчисько! Невже ти не розумієш, що це – частина тебе?! Позбавитись своїх здібностей – те саме, що відрізати руку, чи ногу, лише у нематеріальному сенсі! Вони тобі потрібні в першу чергу! Й що поганого в тому, що ще хтось отримуватиме задоволення від твоїх робіт?! Скажи на милість!

– От дякую! – рикнула на нього Ірена, підхоплюючись з ліжка з наміром десь бігти.

– Нема за що! – перехопив він її за руку та притягнув до себе. – Не тікай. Прошу тебе, – уткнувся носом в її сонячне сплетіння, судомно вдихаючи аромат дівочого тіла. – Я не мав наміру тебе образити чи сваритись з тобою, – він здійняв обличчя, ловлячи її погляд. – Не хочу, щоб ти зникла.

Дівчина розгублено дивилась на цього чоловіка, котрий бентежив її до такої міри, що все інше – і люди, й події – дивно меркли на його тлі. Вона й сама нікуди не хотіла тікати, особливо згадуючи його ніжні обійми, з яких, якщо бути вже зовсім чесною, випорскувати взагалі не хотілось.

– Пояснення! – відкарбувала вона.

– Все буде! – підвівся він, задоволений тим, що грім і хмари пролетіли повз. – Тільки трохи пізніше. Зараз мені треба все ж декого провідати, і це – важливо. Завтра вранці я за тобою заїду. Збери речі й поговори з матір’ю. До речі, – він нахилив голову і його розпашілі губи ковзнули по скроні Ірени, змусивши її внутрішньо стиснутись лишень від такого простого доторку, – в мене є декілька питань й до неї, якщо ти не проти.

Ого! Подиву Ірени не було меж: він має намір познайомитись з її матір’ю? Смілива людина, враховуючи, що в мами язик інколи гостріший за лезо буває.

– На тему чого? – вигнулись крилами її брова.

– На тему того, хто начіпляв на тебе всю ту погань.