Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена відчула, як до її рота увірвався теплий потік чи то повітря, чи чийогось дихання, й залоскотав горло так, що вона аж закашлялась. Це був справжнісінький кашльовий напад, так що вона змушена була підскочити на постелі, відкашлюючись. Боляче дерло горло, і з очей через це лились сльози. Тільки після того, як кашель затихнув, до неї дійшло, що хтось притримує її за плечі. Вона злякано завмерла, щільніше притискуючи покривало до оголеного тіла й боячись озирнутись.

– Іренка, – заспокійливо пролунало неголосно над вухом.

Так тільки мама її називала, та голос був чоловічий. Дівчина видихнула: Олекса! Вона ж сама його впустила на свою голову. Ірена зіщулилась: те, що вона побачила, не просто злякало – жахнуло, й вона затремтіла. Хто поруч з нею? Тікати від нього, чи… Маячня якась! Тікати від нього якраз і не хотілось!

– Як ти почуваєшся? – в голосі чоловіка бриніло занепокоєння.

– Як я почуваюсь?! – дівчина здригнулась. – Хто ти?!

Олекса зціпив зуби: цього можна було чекати. Все ж він розраховував, що вона перед зануренням заплющить очі й нічого не побачить, адже крізь призму того джерела можна розгледіти сутність кожного. Одного разу вона вже бачила, але тоді вдалось відвернути її увагу. Цього разу не вдасться.

– Що ти бачила? – він вже й сам зіщулився зсередини, боячись її відповіді.

Лякала навіть не сама відповідь, а висновки, які наслідують за цим. Олекса прибрав руки з плечей дівчини, розуміючи, що зараз цим він ще більше лякає її:

– Тобі нема чого мене боятись, і я не втомлюсь повторювати: я не завдам тобі шкоди. То що ти бачила?

Ірена закрила обличчя долонями, і її голос прозвучав глухо:

– Твоє обличчя… Твої очі… Вони… лякали.

– Чорна імла, – кивнув він, – й зіниці палають. Тому ти відштовхнулась від мене?

– Я! Злякалась! – відкарбувала вона роздратовано.

Це вже краще, він навіть подумки посміхнувся. Якщо дівчина починає злитись, отже, не такий в неї величезний жах. Скоріше, нерозуміння того, що відбувається, і це не стільки її лякає, скільки сердить. А з цим він точно розбереться.

– Так. Я розумію: подібне може злякати. Та все ж, надай відповідь на питання: як ти себе почуваєш, якщо не враховувати твій психологічний стан?

Ірена хотіла вже пирснути щось зле з приводу психології, та замислилась. Температура, здається минула. Серце б’ється рівно й спокійно. Навіть звичної слабкості немає. Тож, і справді: чоловік пообіцяв – чоловік виконав! Доведеться визнати, що шкоди вона дійсно не зазнала:

– Добре, – не надто вдоволено процідила вона ледь не крізь зуби. – А якщо у зрівнянні з тим, що було, то дуже добре.

Дівчина озирнулась таки на Олексу й була подивована: він мав дещо змарнілий вигляд. Під очима навіть пролягли темні тіні. Після чого б це? Він так багато сил витратив на її лікування? А вона, виходить, злиться лише через свою впертість.

– Може, тепер і на моє питання відповіси: хто ж ти все таки? – вимагала вона. – Як ти здогадався, що в мене температура? – підозріло втупилась вона в нього.

– Мені не потрібно було здогадуватись: я знав, – приголомшив її чоловік.

– Ти проігнорував перше питання, – вона вимогливо вигнула брову. – Розцінюю це, як спробу втекти від незручних питань, а це породжує не тільки нові питання, а ще й підозри.

Сміх чоловіка розсипався по кімнаті, наче коники-стрибунці:

– Так, так! Я пам’ятаю, що ти дуже уважна! – легким рухом Олекса прибрав волосся з її обличчя, й порадів, що вона хоч не сахнулась від його жесту. – Раніше таких, як я, називали характерниками.

Ірена розуміла, що вкотре її очі наблизились до вигляду чайних блюдець, та зробити з цим нічого не могла: за останні декілька днів у її життя увірвалась така кількість незбагненних подій, що або в неї дуже скоро нівелюється таке відчуття, як подив, або ж очі навічно залишаться в цих неприродних розмірах. Вона впустила голову на коліна, що так і були підтягнуті під саме підборіддя. Ось воно: те саме – «Бійся своїх бажань!» Хотіла ж див у своєму житті? Отримуй! Хто ж знав, що їх буде стільки, й не всі вони білі та пухнасті!

– Мені важко все це укласти у своїй голові, – вона потерла скроні, підіймаючи голову. – Ти зруйнував фундамент, на якому базувалось моє світосприйняття! І мені з цих уламків треба якось скласти щось нове, – обурювалась вона, ще й тому, що злість на цього незрозумілого типа починала сходити нанівець.

– А ось це вже похибка! З уламків щось гідне не відбудуєш. Хіба що якусь халупу. А світосприйняття заслуговує величнішу будову, – його потішило, що дівчина почала більш-менш спокійно сприймати дивовижі свого життя й навіть його, здається, не спішить віднести до стану ворогів. – Якщо дозволиш, допоможу розчистити місцину для нової забудови.

Ірена враз посмутніла, згадавши скільки разів вона сподівалась на те, що в її житті нарешті починається біла смуга. Та то був лиш миттєвий проблиск світла. Скільки разів її зраджували ті, кого вона вважала друзями, сестра і той, кого кохала! Й чому вона повинна вірити, що нині доля вирішила їй посміхнутись, а не ошкіритись, як зазвичай? Нічого, крім втоми й бажання зникнути взагалі, вона давно вже не відчувала. На якийсь час здалось, що з появою Олекси в її житті щось зрушилось, й навіть давно вмерла надія воскресла, та її найлютіший страх – бути знов зрадженою – повернувся, стискуючи у своїх задушливих обіймах, особливо після тільки-но почутого.

– Навіщо тобі це? – обійнявши коліна, вона знов сховала в них обличчя.

Олексу з майже непереборною силою тягло торкнутись долонею її напівоголеної спини, відчути знов на дотик ніжну шкіру, вкрити її поцілунками… Та він майже фізично відчував і острах, і біль дівчини, що зачаїлись в закутках її свідомості й наїжачувались при першій ліпшій можливості. Один невірний рух й вона його точно вже до себе не підпустить. Тому, зітхнувши, він відвів очі в бік:

– Ірено, я вже відповідав на це питання. Можу іще раз повторити, та, здається мені, що ти й сама знаєш ціну словам: сказати можна все, що завгодно, навіть не замислюючись, як це буде сприйняте тим, кому вони адресуються, а потім забути про ці слова. Тому людей радше оцінювати за їхніми діями, – він схилив голову, намагаючись зловити її погляд. – В моїх, якщо не згадувати учорашню дурість, ти бачиш підступ?