Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Наступного дня знову пішов у село, але нікого за роботою не застав. Була ж бо неділя, але Якуб якось про те забув, бо Слава не визнавала неділь, шабасів ані свят, хоча для рівноваги не дотримувалася жодних постів. У її домі панував вічний понеділок.

Цієї неділі частина хамів пішла до костелу у Фолюші, а частина до церкви у Святковій, за магурським хребтом. Якуб подумав, що, може, й він зайде до костелу, бо давно вже там не був. Коли, однак, за пів години до меси з долини долинуло бамкання недільних дзвонів, Шелю охопила якась дивна огида, і до храму він не дійшов. Зайде через тиждень, подумав, або як матиме потребу, або колись там. Ну.

Він потинявся трохи по лісі, але це не принесло йому розради, і щось гнівне калаталося в нього між головою й грудьми. Тож він повернув до хати пустельниці й досить довго кружляв довкіл, розглядаючись за валами й іншими залишками прадавнього замку Зміїного Короля, про який розповідав Лихий Чоловік. Важко сказати, чи він щось помітив, бо в бескидському лісі повно ярів і крутих пагорбів, які нагадують стародавні укріплення або якісь дивні котячі замки.

Сонце пересунулося на небі, і Якуб повернувся нарешті до Слави, голодний і злий тим родом злості, який буває після змарнованого дня. Ліг спати, коли ще було світло, і снилися йому сни поплутані, як зміїні тіла.

На щастя, наступного дня знову настав понеділок, звичайний і справжній, як окраєць хліба. Якуб по вуха поринув у працю: обтісував букові колоди від бокових гілок і вигладжував сучки великим рубанком. Сучків було немало, тож робота йшла нешвидко. Тим паче, що працював Якуб із Йоахимом Пекелком, і тому думки Шелі постійно кружляли навколо Мрука й почутих останнім часом розповідей. Пекелек виявився добрим товаришем, працьовитим і веселим, хоч, може, надто потайливим. Мусило минути кілька днів, перш ніж Якуб запитав:

— Йоахиме, а що ви знаєте про Мрука?

— Про Мрука? — здивувався той.

— Ага.

— Такі собі балачки, — Йоахим знизав плечима. — Був начебто давним-давно в Бескиді могутній чарівник. Мруком його називали, бо цурався він людей. Душу, кажуть, продав дияволу, і за це його Бог покарав. Замок Мрука провалився під землю, а сам він перетворився на камінь. А чому це тебе так на вигадки потягло?

Тож Якуб розповів те, що почув від Замазури й Лихого Чоловіка. Промовчав тільки про котячу чи когутячу постать того першого. Йоахим слухав і слухав, навіть працювати перестав.

— І що, Йоахиме? Гадаєте, хтось із них є справжнім Мруком? Пустельниця або Лихий Чоловік? Га, Йоахиме?

— Що? Що ти кажеш? Ет, ні, то лиш балачки баб і старих дідів. — Він на хвильку замовк і повернувся до загладжування сучків. Довго не витримав. — Кажеш, що пустельниця краде молоко? І що стара відьма неплідність чортовим прутнем лікує?

— Ну… Так казав Лихий Чоловік, оце й все, що я знаю. А що це має до Мрука?

Але Йоахим тільки випростав спину, аж хруснуло, і задивився кудись у далину.

XXXI. ПРО МРУКА ВТРЕТЄ

Повідають, що Якубу пощастило, бо Слава послала його до Ясла до коваля Пилипа Рака по новий леміш, підкови і щось там ще. Шеля здивувався, бо вони не мали коня, аби його підковувати, ані поля, щоб орати, але звик не питати багато і просто пішов.

Вертався через три дні з нічим, бо старий Рак поїхав до Пільзна на ярмарок на святої Анни, а Пільзно, мало того, що лежало далеко, так ще й по дорозі треба було минати колишнє село Якуба й двір Богушів. Ні, не пішов. Не хотів іти тією дорогою.

Знав, що щось не так, задовго до того, як почув гіркуватий запах гару. Перше, що він помітив, це брак ластівок. Вони звили гнізда в стодолі пустельниці й завжди в літні вечори літали гострими дугами по небу, розтинаючи його на шматки. Їхні крики були мелодією літа. А зараз нічого, зникли.

Він поквапився і вийшов на галявину. Від Славиної хати залишилося чорне згарище; піч і закопчені рештки стін сумно стирчали, як кістки прадавнього чудиська. Попіл ще як слід не охолов.

Шеля метався, як лис, що потрапив у пастку. На згарище він не відважився ступити. Весь час шепотів ім’я пустельниці, немов хотів її прикликати, але щось всередині не дозволяло йому порушити цвинтарної тиші попелища.

— Слава. Слава. Слава…

Як літанія до старих богів. Літній вечір, золотий і глибокий, глумився над Якубом.

Юнак мало не спіткнувся об скулену на землі постать, яка більше нагадувала купу ганчірок, ніж живу людину.

— Слава?

Але це була не вона, а стара Агата. Слинилася й белькотала щось своєю беззубою мовою.

— Де Слава? Кажи!

Але стара замурмотіла щось собі під носом і зайшлася старечим плачем. Шелі недобре робилося від тих голосінь, і він струснув старою, а коли та й далі вила і вила, зацідив їй кулаком в обличчя. Стара нарешті замовкла, а Якуб відчув себе так, наче вдарив власну матір. З тупої злості на самого себе і за те, що Агата була Агатою, а не його Славою, він ще копнув стару в голову й побіг, куди очі світять. Аби далі. Розпач пік йому нутрощі, а дикі тварини давали йому дорогу.

Не знаючи як, він опинився перед домом Йоахима і Анни.

— Пекелек! — ревнув він. — Пекелек, суко, вилазь!

І Пекелек вийшов. Спокійний, як статуя в костелі. В руці тримав сокиру.

— Чого ти репетуєш?

— Ти убив її! — Якуб вищирив зуби. Мав охоту скочити Йоахимові до горла й роздерти його іклами.

У того навіть повіка не здригнулася.

— Не верзи дурниць. Сухо було, спека. Мабуть, запорошила жар у печі, і нещастя готове. Або блискавка вдарила.

— Не бреши, гаде, ніякої грози не було!

Йоахим і Якуб вдивлялися один в одного, наче коти. Світловолосий хам недбало махнув сокирою.

— А ти не пискуй, — відповів він нарешті. — Дякуй краще Богові, що тебе зберіг. З відьмою трапилося те, на що вона заслужила. А чия рука вогонь підклала, це не має значення. Наговорився вже? То забирайся геть, щоб і з тобою, бува, чогось поганого не сталося.

Може, Шеля й не послухався б, може, голіруч кинувся б на Йоахима, якби з хати не вийшли ще кілька хамів. Двоє, троє, п’ятеро — усіх він пам’ятав по спільній роботі на будівництві хати. Мали затяті