Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Гаразд, хлопці, — звернувся шериф до негрів. — Беріться до неї. Забираймося звідси… — не було жодного звуку, він не почув нічого, про що варто було його попередити; він подивився нагору та озирнув усе довкола, де йшли його дядько і шериф, і побачив, що хтось з’явився — не зі шляху, а з-за церкви, начебто вирісши з-поміж високих колиханих вітром сосон, якийсь чоловік у крислатому бляклому капелюсі та чистій вицвілій блакитній сорочці, чий порожній лівий рукав був акуратно пристебнутий безпечною шпилькою — манжета до плеча, — незнайомець їхав на маленькій доглянутій кобилці світло-бурої масті, яка надто вирячувала білки очей, а за вершником — ще двоє їздців, молодих чоловіків, на великому чорному мулі без сідла, у тварини на шиї була мотузка, — а за ними бігли (пильно тримаючись подалі від мулових копит) два сухоребрі хорти, мисливці на лисиць[29]: уся група швидко майнула через гай до воріт, де чоловік притримав кобилу, надзвичайно швидко однією рукою скинув їй на шию віжки та легким, жилавим і майже пружинистим кроком пройшов ворота прямо до них — низькорослий худий старий чоловік з очима такими ж безбарвними, як у шерифа, і червоним обвітреним обличчям, з якого стирчав гачкуватий орлиний ніс, і вже заговорив високим, тонким, сильним, анітрохи не надірваним і не старечим голосом:

— Що тут коїться, шерифе?

— Розкопаю цю могилу, містере Ґаврі, — сказав шериф.

— Ні, шерифе, — мовив інший, негайно, без жодних змін у голосі: не сперечаючись, без жодного виразу; просто ствердження: — Не цю могилу.

— Так, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Я розкопаю її.

Без поспіху та метушливості, майже спокійно, старий однією рукою розстебнув два ґудзики на комірі сорочки та засунув пальці за пазуху, ледь вигнувшись боком, щоб звільнити руку, і витягнув з пазухи сорочки важкий нікельований пістолет — як і раніше, без поспіху, але не зволікаючи, сунув зброю під ліву пахву, затискуючи приклад обрубком понівеченої руки, а здоровою застебнув сорочку, потім ще раз узяв пістолет єдиною рукою, ні у кого не поціляючи, а просто тримаючи.

Але задовго до цього він бачив, як шериф уже рухається, рухається з неймовірною швидкістю не в бік старого, а до краю могили, ще до того, як двоє негрів розвернулися, готові пуститися навтьоки, і коли вони так кружляли, ніби роблячи повні оберти, то наштовхнулися на шерифа, мов на скелю, навіть не встигнувши трохи оговтатися, доки шериф не вхопив кожного руками, начебто втікачі були дітьми, а потім наступної миті тримав їх за петельки, немов двох шматяних ляльок, розвертаючись тулубом так, щоб стояти посередині між цими двома та маленьким жилавим старим з пістолетом, промовляючи м’яким, навіть млосним, летаргійним голосом:

— Припиніть. Ви що, не знаєте: найстрашніше, що може статися з чорномазим — це намагатися вшитись у парі смугастих арештантських штанів, а надто отут і сьогодні?

— Гаразд, хлопці, — сказав старий своїм високим монотонним голосом, без жодних модуляцій. — Я не збираюся зробити вам боляче. Я до шерифа звертаюся. Не руште могилу мого хлопчика, шерифе.

— Відішліть їх знову до машини, — поспішно пробурмотів дядько. Але шериф не відповідав, так і дивлячись на старого.

— Вашого хлопчика нема у цій могилі, містере Ґаврі, — сказав шериф. А він, споглядаючи, роздумував, що старий міг би сказати — здивовано, недовірливо, обурено, може, навіть висловлюючи думки вголос: «А як ви дізналися, що мого хлопчика отут нема?» — раціонально поміркує, глибоко, замислено, тими словами, якими перефразовано звертався шериф, говорячи з його дядьком шість годин тому: «Ви не мали б права мені цього казати, якби це було не так»; споглядав, навіть наслідував старого — як він відрізав усе це від себе, — і раптом подумав з подивом: «Та чому, він же у скорботі», — роздумуючи, як він бачив ці побивання і скорботу вже двічі за два роки, там, де на нього не очікував і навіть не передбачав, коли певно мірою серця, здатного краятися від горя, взагалі не могло бути: одного разу — як одному старому чорномазому щойно випало пережити свою стару чорномазу дружину, і зараз це скажений, лихослівний, в якого чорної лайки повний рот, старигань, який зненацька втратив одного з шести ледачих, шалапутних, гулящих, жорстоких, більш або менш свавільних — це ще якось можна зрозуміти, але насправді — менше чи більше нікчемних синів, один з яких ні в чому не прислужився своїй громаді, а зробив лише одну благословенну річ — дав останню відчайдушну можливість убити себе: чувся високий рівний голос, знову безпосередній, наполегливий і сильний, і без пауз, без модуляцій, майже як у бесіді:

— Ну, я просто сподіваюся, ви не назвете мені ймення того типа, який довів, що мого сина отут нема, шерифе. Просто сподіваюся, ви не скажете, що… — маленькі жорсткі вицвілі очиці тепер уп’ялися в маленькі жорсткі вицвілі очі, а шерифів голос звучав так само м’яко, а зараз — непроникливо:

— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.

— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.

Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:

— Сюди, хлопці.

— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…

— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.

— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.

— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.

Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.

— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.

— Добре, — відповів шериф, не